Все добре дуже швидко минає

СПЕРШУ НІЩО НЕ ВІЩУВАЛО БІДИ

За свої двадцять літ Іванна Кокловська зазнала стільки горя, що його вистачило б сповна на кількох людей. З юних літ нею опікувалась бабуся Надія в селі Валігури, що під Почаєвом. Старенька зробила все від неї залежне, аби внучка не почувала себе обділеною. Виростала дівчинка хворобливою, до п’яти літ бабуся постійно від недуг її „відбивала”. На сімейній раді вирішили, що і в школу сільську ходитиме, бо мати, пані Людмила, працюючи в Дубенському міськвиконкомі, була постійно зайнятою. То чи треба дивуватись, що дівча мамою кликало старньку.

Все б нічого, та мати тяжко захворіла, довго лікувалась. Сильна, вольова, пройшла складний курс онкотерапії, однак підступна недуга не випустила її з обіймів, взяла верх. І залишилась Іванка в 12 літ напівсиротою. Довго не могла відійти від трагедії, стала задумливою, часто плакала. Бабуся з подвійною силою піклувалась про неї. Поволі забувалось горе, що звалилось на дитячі плечі.

ПСЕВДОКАВАЛЕР СТАВ ЧОЛОВІКОМ

Після восьмирічки юнка здобула професію бухгалтера в Рівненському аграрному технікумі, почала працювати в кафе „Черемшина”, що в Дубні. Не один із відвідувачів кафе задивлявсь на дівчину: не тільки ровесники були ладні викладати все за її теплий погляд, за нею „приударяли” навіть одружені чоловіки. Особливо надокучливим був 35—літній Петро, не давав проходу, набивався у провожаті, підстерігав біля будинку, де мати отримала квартиру, а тепер мешкала дочка.

Несподівано виручив невисокий чорнявий юнак. Помічала його Іванка кілька разів у кафе під час своєї зміни, навіть подяку написав за гарне обслуговування. Дізнавшись, у чому суть дівочого клопоту, погодився виступити у ролі її хлопця. Лагідні слова, нечасті зустрічі, несміливі обійми на побаченнях, напівнатяки прокладали шлях щирій взаємоповазі, що з часом вірним коханням забрунькувала.

Правда, не все було гладко, бо стали на вуха Іванчині близькі. Як пов’язувати долю з міліціонером? Добрим і вірним супутником не стане, будеш завжди сама, без міцного чоловічого плеча. Коли поцікавилися нареченим, то в Дубенській роті державної автоінспекції характеризували заступника й командира Олександра Черняковича якнайкраще. Випускник Донецького інституту внутрішніх справ ретельно виконував службові обов’язки, надійний у великих і малих справах, користується авторитетом у колах, представлений до чергового звання „старший лейтенант”.

Пізніше сестра Вікторія, чоловік її Валерій дивувались своїм побоюванням, не раз твердили, що ліпшої пари Іванці не бажали. Бо Саша й справді виявився надійним, люблячим, турботливим. Маючи за приклад батька Олександра, котрий багато літ прослужив у правоохоронних органах Зарічненщини, юнак знав, що його чекає нелегка, та потрібна людям робота. До молодої дружини ставився трепетно. Вона розквітла від кохання, за яким не бігла, бо воно саме знайшло щиру дівчину, непомітно, владно промовляло зрозумілою люблячим серцям мовою.

БАБУСЯ ПОЛЮБИЛА САШУ БІЛЬШЕ, НІЖ ВНУЧКУ

Молодята купили „Жигулі”, їздили на природу, звичним місцем відпочинку обрали „Гостинний двір” неподалік древнього граду. Придбали необхідні побутові речі тривалого користування. Іванка облаштувала сімейне гніздечко – домашній затишок Саша цінував, підтримував усіляко молоду господиню. Мріяли, що з часом вона займеться бізнесом, побудують власний дім. Невдовзі забрали до себе із Валігур бабусю, пані Надія швидко знайшла спільну мову з коханим внучки. Навіть просила Іванку не сердитись, що любить Сашу більше, ніж її.

Життя – не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’ятались. Іванка згадує одну із багатьох пам’ятних дат:

— Під час перевірки на УЗД в кабінеті лікаря чоловік теж побував. Радів, що семимісячна дитина „гарно лежить”, помітив, що „вона пальчики склала”, що „в неї голубі очі”. Вдома передзвонив знайомим, розповідав, яка в нас гарна донечка. Мене заспокоїть, аби не переживала (чекали ж бо хлопчика), а краще подумала, як зватимемо свою первісточку. Сумно, що не дочекавсь її народження ...

Чому це сталося з Сашею? ...

Ніколи не зітреться в пам’яті й серці молодої жіночки оте злощасне 25 вересня. Чоловік подзвонив, що після зміни заїде на техстанцію, потім виберуться на природу. Після обіду чомусь не приїхав додому, не було його й ввечері. Насторожило, що мовчав мобільний телефон. Іванка подзвонила на пост ДАІ, там сказали, що Саша подавсь із знайомими до Рівного, скоро буде вдома. Друзі вже знали про страшну аварію поблизу Грушвиці, та не хотіли хвилювати вагітну, думали, як їй сповістити про трагедію. Опівночі (серце таки віщувало біду) з сестрою поїхала на пост, розміщений на Луцькому перехресті. Дізналась: сталась невелика аварія, Саша з вивихом руки, в лікарні, там режим (вночі не пускають), поїдемо вранці. Та чому на посту ДАІ працівники з Рівного, чому всі відводять очі? Нарешті осміливсь Віталій Вірний: „Щось маємо сказати”. Тривожно тенькнуло серце: „Тільки не кажіть, що Саша помер?!” Сльози старшого лейтенанта були підтвердженням: сталось найгірше.

А далі — була темінь у очах, провал у пам’яті, істерика, ін’єкції. Ходила сновидою, її щось питали, вона ніби комусь відповідала. Морг, похорони. Немов це стосувалось не її, а когось. Спала з лиця, мозок невідступно свердлила думка: „Чому це сталось із Сашею, таким обачливим, розважливим?”. Добрий по натурі, чоловік після напруженого чергування, втомлений, взявся виручити інспектора відділу боротьби із наркотиками Ярослава Лукашука. Потрібно було перевезти з обласного центру деякі речі. Домовились, що за кермом буде інспектор. Але він мав невеликий стаж керування автомобілем. Не зорієнтувався у дорожній ситуації, пішов на обгін і врізався у зустрічну „Газель”. Водій та його знайома Наталія Здолбицька померли на місці, а власник „Жигулів” – вранці в лікарні.

Найважчими для молодої вдови були вечори. Прислухалась до кроків під дверима, чекала, що ось—ось чоловік, легко збігши на третій поверх, подзвонить у квартиру, весело запитає: „Як тут без мене було жіночкам?”. Не одну ніч беззвучно проплакала в подушку, кусала губи, думаючи над питанням: „Як жити далі?”. Погоджувалась із рідними, знайомими, що треба жити і думати про майбутню дитину.

У НАШІЙ РОТІ ДОЧКА НАРОДИЛАСЬ!

Добре слово треба сказати про чоловікових товаришів. Допомагали грішми, поки не оформила пенсію. І в пологовий будинок відправили, щодня там майбутню матір відвідували. Коли на світ з’явилась Валерія, вирішили одностайно: „У нашій роті народилась дочка!”. Віталій Вірний став їй хрщеним батьком, привіз ліжечко, візочок, ходунці, партію дитячого харчування, памперсів, іграшок. І пам’ятник через рік на могилі поставили. Зараз теж цікавляться, як справи, що потрібно. А Рівненська рота ДАІ благодійну путівку для матері з дитиною в Євпаторію виділила.

Бабуся Надія взяла на себе частину клопотів з догляду за немовлям, морально підтримувала внучку: „Бог кличе до себе кращих, він не дасть тобі пропасти!”.

Здається, трішки причахла душевна рана Іванки. Та біду не шукають, вона сама на тебе кладеться, бо з журбою без дощу росте. Одного дня прихворіла пані Надія. До лікарів не зверталась, гадаючи, що біль пройде. А госпіталізували стареньку з немилосердними приступами, лікарі тільки руками безпорадно розвели: „Де були раніше? Жовчні шляхи геть розпались”. За короткий час згоріла велика трудівниця, до останніх хвилин не вірила, що залишить внучку із восьмимісячною крихіткою.

Час помаленьку гоїть рани. Підростає Валерія, вже й у дитсадок ходить. Упадають біля неї двоюрідні сестрички Аліна та Даша, гуляють із нею на свіжому повітрі, забавляють. Мешканці багатоповерхівки, знаючи про нелегкі випробування, що випали на долю 22—річної жіночки, всіляко допомагають. Радіють, що їй знову вдалось на роботу влаштуватися. Не забувають про дубенських Черняковичів у Зарічному. Свекор Олександр, свекруха Надія, зовиця Інна, прабабця Марія раді кожній зустрічі з ними, запрошують жити на Полісся.

Кожен має пройти свої житейські хуртовини. Не випадає обійтись без печалі, не можна крокувати житєйським полем, аби ніг не поколоти. Добре, коли у великому горі з’являється, хай навіть маленька, радість. Поділена з гарними, співпереживаючими людьми, вона стає подвійною, як поділене горе стає половиною горя.

Василь ЯНОШІ

Дубно