Забирайся туди, звідки приїхала!

Важкий заробок
Пішли подруги в невістки. І хоч мешкали в різних кінцях Дубна, вільний час проводили разом. Мартина свекруха навіть бурчала: „Віруню більше любиш, ніж чоловіка. Хто вона тобі — сестра чи кума?” Сестрами були, по суті, змалку, а потім і кумами стали. Першою хрестили крикливу Маринку, потім крижмо приносив до друга Петро – у Віруньки погостив щедрий бузько, подарувавши Віталика.
Йшли роки, підростали діти. Час вніс свої корективи в розмірене життя сімей. В одночассі залишились вони без роботи, бо швейна фабрика наказала довго жити. Аби здолати скруту, вдарились працьовиті земляки в комерцію. У Петриченків першу скрипку грала Марта, в Топчієнків роль допитника випала Артему, який став „переганяти” автівки.
Кілька років Марта „човникувала” в Польщу і Туреччину. Навчилася матюкатись із товарками, обманювати митників. Маючи на меті вивести в люди розумницю-дочку, тряслась над кожною копійкою. З прикрістю мусила визнати, що на Петра покладати надії дарма. Влаштувався експедитором у харчокомбінат – допустив розтрату, до того ж частенько в чарку став заглядати. А тут підрахувала гроші: виявилось, що „човникарство” – річ невдячна. Треба іншим заробляти. Мізкувала, що потрібно до заробітків удаватись. Сподівалася, що розлука вплине на чоловіка, той схаменеться, за розум візьметься. Головне ж, думала, за рік-другий одиначці-донечці грошей на навчання в інститут назбирати.
Розмова на сімейній раді була не з приємних. Марина підтримувала задум матері, зате свекруха кинулась в атаку: „Не віялась би світами, сім’ю гляділа. Тягала у Польшу „кравчучки” – чоловік берега пустився. А що буде, як поїдеш за кордон?” Петро, дихаючи горілчаним перегаром, єхидно кинув: „Хай їде, там її з розкритими обіймами чекають. Через два місяці додому припреться…”
З почутого на ринку знала, що Португалія – рай для жебраків і повій, в Італії для українок-наймичок навіть приказку придумали: „Нема амуру – нема роботи” (тобто, не задовольниш хіть господаря, то вимітайся на вулицю). У Німеччині до заробітчан найсерйозніші вимоги. Не хотіла стати повією чи жебрачкою, та все ж обрала Португалію. Віруні доручила наглядати за своїми і подалася за „бугор”.
За каторжну
працю– 550 євро
На власному прикладі Марта переконалася, що заробітчанам гроші даються ой як нелегко. Із ста чоловік, які туди приїздять, третина стає бомжами, бо знайти хоча б тимчасове заняття вдається не просто. Залишившись сам на сам із власними проблемами, поталанить, коли стрінеш добрих людей. Марта прихисток знайшла в приватному готелі. Спершу тимчасово влаштувалася прибиральницею в одній родині. Підназбирала грошей, аби на ринку праці купити „місце”. Допоміг білорус, який туди дістався раніше і мав на цьому бізнесі чималий „навар”.
Дубенчанка взялася доглядати 85-річну сеньйору. Майже місяць притиралась: у кожної людини свої звички, характер, уподобання. В обов’язки служанки входило постійно знаходитися біля підопічної, одягати її, мити, давати ліки, водити на прогулянки, годувати. А ще накривати на стіл, коли приїжджали діти, прибирати в домі, прасувати білизну. Дорослі син і дочка віддали стареньку на руки українки, самі ж заробляли на пенсію, поки мали ще силу й здоров’я. Стомилася Марта – перепочити ніколи. А ще треба весь час пам’ятати про економію, не забувати, що при митті посуду чи прасуванні „крутять” лічільники за втрату води та електроенергії. увесь день немов білка в колесі, ні з ким словом перекинутися. Сеньйора мовчить або книжку читає, при потребі нагадує: „Давай працюй!” Щоправда, в неділю з 7 ранку до 19 вечора була вільною. Знайомилась із Візео, що входить у десятку найбільших міст країни, відвідувала храм. Та спершу з розповіді ксьондза мало що розуміла, бо мови не знала. Почала найуживаніші слова записувати, потім розжилась на португальсько-російський словник.
За таку каторжну працю отримувала 550 євро. Пересилала майже всю суму додому, не відаючи, що Петро забідоване нею „пропускає” в генделиках. Про те, що Марина скаржиться на матеріальну скруту, дізналась якось по телефону від Віруні. Вирішила, хай дочка перебереться до сестри Антосі, туди надсилатиме перекази. Ще й наказала: „Нехай дівчина ні в чому собі не відмовляє. Головне, добре харчується – вона така квола”. Хресна детально переповіла телефонну розмову. І Марина почала ретельно виконувати розпорядження матері. Тепер уже батьку нічого не перепадало, зате дочка почувалась, як вареник у сметані. Найкращі продукти з магазину і базару приносила. Почала дівчина палити, призвичаїлась до спиртного. З’явились ласі на дармовину друзі. Бездітна тітка намагалася урезонити молоду племінницю: „Берися за розум. Знаєш лише вино та жратву. Краще б прибрала в кімнаті, ніж півдня у ліжку валяєшся та музику слухаєш”.
Ліниво відмахувалася від „старої карги”, дивилася у стелю і мріяла. Мати оплатить навчання в університеті, купить автомобіль, квартиру. А лицар на білому коні, тобто джипі, знайдеться.
Туга за домівкою
Працелюбна, слухняна Марта прижилась у Візео. Тужила за домівкою, дочкою, згадувала чоловіка. От уже Марина й школу закінчила, стала студенткою, працювати не пішла, ніжилась на тітчиних перинах. Чимало зрозуміла за кордоном наша заробітчанка.
Україна втратила 7 мільйонів добрих, надійних працівників, котрі невідомо коли повернуться, та й чи повернуться, в рідний край. Та це лише один бік справи. Бо є й інший. Статистика засвідчує, що 10 відсотків поїхали за „бугор”, щоб справді заробити на хліб насущний, врятувати сім’ї від боргів за комунальні послуги; 60 відсотків складають ті, котрі прагнуть, як мовиться, людського життя з елементами хоча б відносного благополуччя. Третину ж заробітчан складають так звані колишні гінці за довгим карбованцем. Але всі три групи піддаються надто великому ризику, хоч не завжди і не всі замислюються над справжньою ціною „зелененьких” чи євро.
Дбаючи про спасіння і збереження сімей, часто-густо приносять їх у жертву, від чого страждають не лише старші, але, в першу чергу, діти. Скажімо, багато колишніх українців у тій Португалії обзавелись новими сім’ями. Дивного тут нічого немає: якщо чоловік чи жінка тривалий час далеко від рідного дому, то самотність стає обтяжливою. Хтось повертається додому, а хтось забуває про сім’ю, подружній обов’язок. Так званий у психіатрії „розлад прив’язаності” породжує синдром подружнього недовір’я, душевного відчудження між близькими людьми. Та й діти не завжди правильно сприймають „закордонну” турботу бітька чи матері.
Нікому не потрібна виявилась
Із хвилюванням їхала після п’яти років розлуки додому Марта. Призабулися затяте мовчання чоловіки, „фокуси” дочки, яка могла кинути трубку, не прийти на переговори. Жіночка притомилася від розлуки, хотілось сімейного затишку, родинного тепла.
П’яний, як чіп, Петро, давно не голений, у брудній сорочці, став хрестом на дверях: „Забирайся туди, звідки приїхала, закордонна підстилко!” Ото плата за подружню вірність, за те, що не шукала „легкого заробітку в пристойних кавалерів”. Дочка із тендітного дівчатка стала дебелою молодицею з різкими манерами. Зірке материнське око помітило, що зять у неї під каблуком, потакає жіночці.
Пошанування Марини вистачило на тиждень. Як належне, сприйняла, що мати купила „Ауді”, квартиру в центрі Дубна, дала грошей на майбутні хрестини. Коли перевести на людську мову доччині крики, виявляється, що мати приїхала встановлювати свої порядки. „Задовбала порадами, а я живу, як хочу. Інші матері за „бугром” бізнес „розкручують”, а не виносять судно з-під старих”. Прямим текстом не було сказано, що може хоч завтра їхати в свою Португалію, та це було зрозуміло. Й Антося у всіх бідах винила сестру. Оце тобі за те, що гризла чоловіка, не залатала вчасно тріщину в сімейному човні. А дочка? Марині потрібна була материнська ласка й суворість, а та їй слала перекази, розбалувала. Подивись, якого чоловіка „під себе” дочка підібрала, крутить ним, як циган корбою.
Поплакалась Марта на плечі в куми, що нікому стала не потрібна, ніхто не оцінив її старань і страждань. А розсудлива Віруня вилила й свій ківш холодної води:
— Треба було п’ять років тому думати, чим вони обернуться для Петриченків. Сім’я, вважай, розпалась, нічим її не зліпиш. Чому ні разу за п’ять років додому не приїхала? От і не принесли радості євро. Грозишся знову податись за кордон, не допомагатимеш молодим. А вони звикли за твій рахунок існувати. Думаєш, буде їм з медом, коли статки у вікно вилетять? Хто знає, якого фокуса Марина викине…
Замість епілогу
У кожного з героїв історії, що нагадує гордіїв вузол, власна правда. Взаємозвинувачення – то випуск пару. Бо не в цьому безвихідь. Була б робота в Дубні, постійна, високооплачувана, то не потрібно б їхати берегині роду за „бугор”, не стратили б людського обличчя свекруха, чоловік, не зачерствіла б душею донька. Та й Марта не приміряла б наших буднів до португальських. „Добре” на берегах Адріатики, та це „добро” он яким лихом із часом обертається. Привабливі вогні на вулицях приморського міста найчастіше таки обпалюють крильця довірливим заробітчанам.
Кажуть, що нестатки християнину треба переживати терпляче і мужньо. Не кожен на таке здатен, коли зважити, що життя дається тільки раз. Забуваючи, що Всевишній не схвалює гонитви за матеріальними благами, чимало вірників, повертаючись додому із зарубіжжя, мають психологічні та моральні проблеми із людьми. І ця гірка розповідь про долю нашої землячки — тому реальне підтвердження.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.