Вірність

Тієї осені стояли тихі, погожі дні. Осінь, гуляючи в садах падолистом, ще озивалася щебетанням пташок, дихала і теплом, і прохолодою, розмиваючи запах догорілих трав та снуючи з павутини дивну пряжу над перелазами. А в небесній височині своєю вічною дорогою на південь тихо пливли журавлі. Їх прощальне курликання змішалось із весільною музикою, що розливалась довкола. Бо хоч і голод був, і родинні статки пішли до колгоспного спільного казанка, та молодість брала своє. На одному з хутірців гуляли весілля.
Молоді були, наче та пара голубків. Їх обох природа щедро наділила вродою: красень Іван — високого зросту, з блакитними і чистими очима, чорним чубом та сильною поставою, й струнка Тетяна — з рум’яним личком і синім, волошковим поглядом та чорним смолистим волоссям до пояса. Вони були наче створені один для одного. От лише парубок був із заможної родини та ще умів гарно грати на скрипці. А дівчина була із багатодітної бідної сім’ї. Стільки всього й багатства, що врода та роботящі руки. Але скрипаль, закохавшись до безтями у Таню, не подивився ні на заперечення матері, ні на убогість її родини. І тепер молоді їхали кіньми до сільської церкви вінчатися.
Жваво бігла дорогою конячка, брязкаючи вуздечкою. На придорожніх вербах перемовлялись між собою сороки. Раптом щось дзенькнуло і віз з нареченими перекинувся. Позаду почувся жіночий зойк. І крізь гурт людей до наляканих наречених донісся шепіт: „Гарна пара, та щастя в них не буде”.
Одразу після весілля дівчина переїхала жити до чоловіка. І вже з перших днів свекруха навіть не приховувала неприязного ставлення до невістки, при кожній нагоді демонструючи своє невдоволення. Іван благав дружину не звертати увагу на образливі материнські слова і вона терпіла, бо дуже кохала свого чоловіка. Між собою молоді жили у любові, мирі та злагоді. З часом вони звикли до бурчання матері і не звертали уваги на докори та лайки. Затим одне за одним і дітки у них пішли. Тому працювали, не покладаючи рук. Іван ще й підробляв на весіллях, граючи на скрипці. Мали трішки своєї землі, тримали корівчину, розжилися на коника. Тож сім’я не голодувала.
Йшли роки. На початку сорокових років минулого століття у них вже було четверо діток. А коли почалася Друга світова війна, Тетяна відчула, що носить під серцем п’яте дитя. І коли сільських чоловіків почали забирати на фронт, у її душу закрався неспокій. Вона відчувала, як загрозливо підкрадається до неї самотність. Жінка не помилялася. Незабаром Іван також отримав повістку. Від’їжджаючи на війну, обіцяв повернутися і, заглядаючи в заплакані очі, на прощання просив, коли народиться дівчинка, назвати її Тетяною.
Через декілька місяців після від’їзду чоловіка жінка народила дівчинку й охрестила Тетянкою, як і просив Іван.
Минали дні. Тетяна, дивлячись, як помаленьку дитя спивається на ніжки, постійно згадувала коханого і ще з більшою силою намагалася давати лад і дітям, і господарству. Коли ж дівчинці виповнився рік, в її життя страшною, чорною звісткою увірвалося повідомлення про смерть чоловіка. Невтішно плакала безсонними ночами молода вдова. Інколи їй здавалося, що бракує сил жити далі. Та все ж погорювавши-поплакавши, вона якось мусила сама давати дітям раду. Але як би жінка не намагалася обійтися без чоловічої допомоги, з п’ятьма дітьми на руках у неї це не виходило. І згодом сім’ю обсіли злидні. Закінчилася війна. Затим не одне вдовине літо минуло, не одна журлива осінь відлетіла. Роки збігали, наче талі сніги, а з ними і молодість Тетяни. Вона ніколи не звертала увагу на залицяння чоловіків. У її серці ще жило кохання до Івана. Для неї інколи здавалося, що він живий, просто десь далеко, але обов’язково повернеться.
В п’ятдесятих роках у село приїхали вербувальники з Донецька набирати робітників-добровольців на шахти. Тетяна й собі записалася. І вже через кілька днів разом із дітьми подалася в чужий далекий край. Коли вони прибули до місця призначення, керівництво шахти надало їй житло, видало аванс і сім’я вперше за багато років наїлася вдосталь хліба. Тетяна опускалася в шахту і підіймала на поверхню вугілля. Старші діти відкачували вагонетки із вугіллям далі від забою.
Якось жінка пішла у місто, щоб запастися продуктами. При вході на ринок сиділа ворожка із голубкою в руках, а на колінах у жінки стояла коробка із безліччю папірців. Коли вдова проходила повз неї, та зупинила її, запропонувавши поворожити:
— Та що там гадати? – зронила жінка. — Вдовину долю не виправиш.
Та ворожка так наполягала, що та погодилась. І вже за мить білосніжна пташка витягла клаптик паперу. Розгорнувши його, ворожка кинула погляд на жінку:
— Ви говорили, що знаєте свою долю, а ось і ні. Ваш чоловік живий, ходить при великих чинах і має іншу сім’ю.
Таня стояла, наче вкопана. А затим, ніби виправдовуючись, сказала:
— Він дуже кохав мене... і, якби він лишився живий, то повернувся до мене навіть з краю світу...
Так нічого і не купивши, жінка подалася додому. Її серце знову заболіло, а в душу закралася туга.
А незабаром вона важко захворіла. Лікарі радили їхати туди, де ростуть соснові ліси, бо для лікування легень потрібно було чисте повітря. Так Тетяна з дітьми повернулася додому. Приїхавши у рідне село, сім’я поселилася у невеликій старенькій хатинці. Після тривалого лікування жінка швидко почала набиратися нових сил. Згодом влаштувалася в місцевий колгосп у ланку. В щоденній роботі потяглися дні, місяці, роки. Своєї другої долі Тетяна так і не знайшла. Чоловіки неодноразово приділяли їй увагу, пропонуючи руку і серце, але ніхто так і не зумів зайняти місце, що належало Івану. Коли старшого сина забрали до армії, вони вже проживали в невеликій, але новій хатині.
Якось син-солдат прислав листа. Прочитавши його, Тетяна ледве не зомліла. Він писав, що зустрів у частині в якій служить, військового, який дуже цікавиться її долею. А ще кожної неділі він передає гостинці. І хоча військовий — командир іншого взводу, він часто приходить до них. Солдати кажуть, що вони дуже схожі між собою. І хоча юнак зовсім не пам’ятав батька, все ж чомусь думає, що це він. Тільки ось офіцер, розмовляє з ним та розпитуючи про родину, про це ніколи словом не обмовився.
Після такої звістки Тетяна подалась до райвійськкомату. Але там чітко вказали адресу поселення в Латвійській РСР, де знаходиться братська могила, в якій поховано її чоловіка. Коли ж повернувся з армії син і детальніше розповів про людину, яка так цікавилася їх долею, у її душу закрався сумнів щодо загибелі чоловіка. Опустивши плечі, вона сиділа край столу. На обличчі не було ні радості, ні ненависті: „Він не міг так зі мною вчинити, він не міг зрадити... це якийсь збіг, — думала вона. – Її Іван загинув і похований далеко від неї, а разом з ним і її душа...”
Галина ПРОХОРОВИЧ,
Зарічне.