Три роки тому писав про Олександра та Сергія Махновців. Брати – з юних літ члени творчого історико-наукового об’єднання „Едельвейс”, що діє при Дубенському міському Будинку дітей та молоді, мають офіційні дозволи для занять улюбленою археологією. Багато передали із власних фондів у історичну кімнату ЗОШ №5: крем’яні скребки, скоблі, заготовки для серпів і сокир, частину шліфувального каменя, інші уламки посуду та знарядь епох палеоліту та неоліту, виявлені в околицях древнього граду. Просто на власному городі натрапили на унікальну річ – деталі легкої старовинної карети.
На одній із них вибита дата – 1733 рік. Час зробив своє: дерев’яні та шкіряні елементи пропали, але ковані із заліза добре збереглися, виразно проступає характерний для ручної ковки брунатно-чорний колір. Можна тільки здогадуватись, як опинилася в полі у приміському селі цінна річ котрогось із заможних мешканців Дубна чи Рачина, хоча варто пам’ятати про бурхливі події кінця XVIII століття, пов’язані з другим поділом Польщі.
Сергій Махновець – комендант форту – сподівався знайти спонсора, котрий би допоміг реставрувати карету, поставити на колеса, аби виготовлену французькими чи польськими майстрами унікальну річ (у науковій літературі маються описи подібних) можна було розмістити на оглядовому майданчику Дубенського історико-культурного заповідника. На думку заступника директора Тамари Дмитренко, це перша така знахідка на наших теренах. І прикро буде, коли каретою „заопікуються” колекціонери, для яких головне її — „готівкова” вартість.
Нещодавно я побував у Рачині, поцікавивсь подальшою долею пам’ятки минувшини, якій уже майже триста років. Припадає вона пилом у підсобному приміщенні Махновців. Ніхто її ретельно не дослідив, охочих витратитись на реставрацію теж не знайшлось.
Знаючи, що археологи-аматори в пошуках сповідують напрямок „воєнная історія”, не міг не поцікавитись їх ставленням до незавидної долі Тараканівського форту – унікальної оборонної споруди, у відкритті якої в 1890 році взяв участь російський імператор Олександр ІІІ. Тим більше, що пан Сергій „водить” туди туристів, екскурсантів, працюючи за завданням регіонального козацького Братства імені Северина Наливайка.
Інтерес до колишнього стратегічного бойового об’єкта, — каже молодий екскурсовод, — останнім часом зріс. І викликано це насамперед розрекламованим пресою екстрімом, притаманним пам’ятці. Інші ж хочуть дізнатися і відчути, як жили, діяли наші предки, з надією, що їх духовні цінності наштовхнуть на позитивні емоції. Здається, мають рацію і перші, і другі. Прикро лишень, що належних умов для проведення роботи з людьми, яких цікавить система підземних катакомб і переходів, тут немає. По-перше, аборигени помаленьку донищують форт; по-друге, держава самоусунулась від захисту пам’ятки; нарешті — щорічно тут травмується до десятка відвідувачів. Ще не забувся випадок із рівненським податківцем, який упав зі стіни і смертельно травмувався. Торік провалилась у колодязь дубенська учениця, серйозно пошкодила хребет і зосталась інвалідом. Нещодавно в шестиметрову яму-пастку влетіла 19-річна студентка з обласного центру, в якої лікарі констатували відкритий перелом ноги, численні гематоми і больовий шок. А перед тим прикрість спіткала двох „диких” туристів, які вирішили побродити темними галереями фортифікаційної споруди. Дорого обійдеться їм прагнення „екстремально” відпочити – хлопців із сусіднього району чекає тривале лікування. І таких випадків тут чимало.
Років п’ять тому одне зі столичних видань вмістило матеріал про Тараканівський форт. Зацікавила досить смілива версія, ніби під час Другої світової війни тут німецькі спеціалісти випробовували знамениті снаряди „Фау”, оснащені зарядами масового враження противника. Подейкують, що пізніше досліди перенесли у катакомби біля села Стрижавка під Вінницею. Існує думка, що форт має шість поверхів (?!), хоч достеменно відомо лише про три. Саме тут є на що подивитися: численні тунелі, напівтемні переходи, укриття, комплекс підземель, головну ударну силу якого складала артилерія.
Поцікавивсь у Сергія Махновця, якої він думки про статтю київської газети. Версія столичного журналіста має право на існування. Адже є факти, що непрямо її підтверджують. Скажімо, не раз ті, які блукали вночі загадковими коридорами – своєрідними будівельними завулками, чули дивні звуки, що лунали з шахт-колодязів. Пан Сергій, якось заночувавши у форту, сам чув якісь вибухи внизу під глибоким проваллям. Хто чи що їх спричинило – ніхто не скаже.
Автору пригадалось: про якісь незрозумілі вибухи говорив і тараканівець Іван Ситников. Після війни його, артилериста-піротехніка, призначили комендантом форту. Підлеглі лейтенанта відправляли звідти складовані боєприпаси. Ото й чув під темними коридорами внизу вчорашній фронтовик вибухи, що лунали час від часу.
Далі. Чим пояснити, що в підземеллі у певному місці, в певний час гаснуть електроліхтарі, розряджаються батареї мобільних телефонів? Нарешті, у важко прохідній місцевості, схожій на джунглі, довкола об’єкта зустрінете величезних вужів і птахів. Щось подібне фіксували після аварії на Чорнобильській АЕС, коли спостерігали ненормальні випадки гігантизму у фауні і флорі, які виникали під впливом радіації. Отож розмови про таємниці, що витають навколо форту – потужного, хоч і напівзруйнованого, — небезпідставні.
Що ж цікавить туристів? З увагою сприймають повідомлення „Історичного річника по Волині” за 1929 рік, що форт „уславився у 1920 році героїчною обороною під командуванням майора Марчинського проти більшовиків”. Власне, сам Семен Будьонний у книзі „Пройдений шлях” про цей бій писав, що „спроба взяти форт у Тараканові з ходу успіху не мала”. А учасник боїв під Дубно, польський підполковник Арцишевський, згадував про „численні біснуваті і люті атаки полків ворожої кінноти... на окремі батареї, яким доводилося захищатись картеччю з дистанції 200 метрів, і безупинні контратаки наших резервів”.
Бойове укріплення, створене працьовитими земляками, стало пам’яткою архітектури та зразком майстерності зодчих. Над ним пролетіли роки царського самодержавства, польського санаційного режиму, радянської епохи, перерваної німецькою окупацією. Форту в майбутньому пророкують долю французького Буаяра. Відомо, що обидва об’єкти мали одного і того ж автора проекту. Але щоб на Поліссі постав всесвітньо відомий музей, потрібні чималі кошти. Та їх катма в нужденному бюджеті району, не кажучи вже про сільський. Можливо, хоч у майбутньому вдасться розгадати таємниці, що витають довкруж відомої у нашому регіоні фортифікаційної споруди, що може доповнити знання її відвідувачів з історії рідно краю. Допоможе пізнати нові грані його минулого. Бо без знання минулого, як відомо, важко пізнати майбутнє.
Василь Яноші,
Дубно.
