ВАГОМИЙ ДОКАЗ БАБИ ЛЮСІ

Баба Люся давно хотіла завезти на дачу до знайомої різний мотлох. І ось трапилася така нагода: попросила ще одного доброго знайомого ввечері після роботи підкинути її в район аеропорту. Сергій з готовністю згодився послужити. Назбирала всього потроху: і одягу, і взуття, і посуду, так що багажник було наповнено вщерть. І ось десь після восьмої вечора в один із перших по-справжньому теплих травневих днів білий “фордик” виїхав на млинівську дорогу. Через хвилин п’ятнадцять звернули на обочину і ґрунтовою доріжкою поїхали до села, яке ховалося вдалині за зеленню дерев. Дорога нерівна, вибоїста, що далі, то більше траплялися калюжки, які постійно треба було об’їжджати. Що ближче до села, то місцина ставала болотистою – болото праворуч не хотіло віддавати людям право на володіння цією територією, то ж норовило всіляко нашкодити місцевим водіям, змушуючи їх до маневрів, як на полі бою.
Коли до хати – пункту їхнього призначення – було всього нічого, раптом бум! – і білий “фордик” нахилився на лівий бік. Переднє колесо опинилося в калюжі, яка, як з’ясувалося, приховувала в собі чималу ямку. Певно, та ямка давно думала-гадала, коли ж то нарешті вона заживе справжнім життям і вдосталь насолодиться митарствами шофера, коли ж то її добряче вимісять і заберуть з неї добру порцію грязюки. Що ж, нагода не забарилася. “Форд” добре вгруз передком, так що і не збирався пручатися.
Як не старався водій Сергій виїхати, налягаючи на ручку газу, все марно. А тим часом сонце стрімко опускалось, і це, як ніколи, тривожило наших героїв. Баба Люся побігла до хати і принесла лопату, але своєю хворою правою рукою суттєво допомогти не могла. То в розпачі почала якимось відерцем вичерпувати воду з калюжі, то запихала вниз під колесо якусь деревину – і все намарно: автомобіль уперто не хотів покидати злощасну яму. “Невже доведеться тут ночувати? Що ж це за біда, хотіла зробити людям добро, а вийшло так кепсько”, – невтішні думки сверлили їй голову і не давали ні хвилини спокою. Здавалося, з кожною секундою сонце сідало швидше, ніж звичайно, і надія на щасливий порятунок танула й поступалася місцем безпорадності й тривозі. В одну мить пропала радість від відчуття доброї справи, а серце наповнилося страхом. Кепсько було від того, що вийшло так безглуздо, і трохи прикро.
Але це не була б баба Люся, якби вона не знайшла виходу. Скориставшись тим, що хазяїн дачі, підійшовши до машини, давав водієві свої поради, баба Люся почимчикувала на трасу. І поки вона туди дійшла, на землю впали сутінки. Почала “голосувати”, але машини із ввімкненими фарами тільки пролітали повз неї. Ось нарешті одна зупинилась. Водій і пасажирка в хусточці (промайнула думка – певно, віруючі) побачили стривожене обличчя, вимазані гряззю руки і почули прохання їхати кудись у темряву. Перебивши бабу Люсю, водій одним подихом видавив: “Ні-ні! Нема часу!” – і рвонув з місця. “Господи, невже мені тут пропадати, навіщо це мені, і без того життя останнім часом не радує ”. І зі страху перед щораз чорнішою темінню наступаючої ночі бідна жінка почала молити Бога про допомогу. Яких тільки слів не почув у той час Всевишній, але вони линули із серця. Баба Люся пригадала, як недавно, коли її охопив відчай, вона у душевному пориві заволала до Бога: “Боже! Дай мені знати, як учинити, я не знаю, що мені робити!” І коли вона ось так виговорилась і трохи заспокоїлась, то розгорнула Біблію і спробувала прочинати своїми короткозорими очима, сподіваючись знайти якусь розраду. Вона прочитала: “Через це говорю вам: Усе, чого в молитві попросите, вірте, що одержите, і сповниться вам”. І так тоді це слово лягло на серце, що заспокоїло схвильовану душу. Зараз також вона просила Бога подати їй поміч, і щоразу, коли черговий автомобіль сліпив їй очі, жінка відчайдушно махала рукою. І сталося: одна іномарка стишила хід і зупинилась. За кермом сидів інтелігентний чоловік, у дорогому елегантному костюмі, при краватці. Він вислухав стривожену жінку і повернув у поле, в темряву. Баба Люся чимчикувала попереду, як Іван Сусанін, від радості не чуючи під собою ніг. Коли ж вони нарешті дісталися місця пригоди, то водій Серьожа спокійно чекав ночі, приготувавшись спілкуватися з зорями і слухати квакання болотних жаб. За цей час із села повз нього проїхало дві машини, але жодна не зупинилась біля невдахи-автомобіліста.
Водій іномарки почав допомагати Сергієві і незабаром його пишний костюм нічим не відрізнявся від грязюки. Але ось нарешті машина сіпнулася – раз, другий – і виїхала! Люся і Серьожа не знали, як дякувати несподіваному рятівникові. Слава Богу, ще не перевелися на землі добрі люди! Сергій вагався, чи пропонувати йому гроші, потім розповів, що працює на автомобільному ринку, і просив нічного рятівника у разі потреби звертатися. Вказав ряд і номер свого кіоску, принагідно розпитував доброчинного чоловіка, ним виявився директор одного рівненського Дому культури. Ось така історія...
А дізнався я про неї випадково: моя добра тітонька Людмила Григорівна повідала цю історію як доказ того, що Бог є на світі, і тим, хто Його просить, допомагає добрими людьми на життєвому шляху.
Петро НАКОНЕЧНИЙ,
Рівне.