Андрій Лимич: “За Божою волею нам дано відновити всю попередню історію роду…”

У листопаді 2001 року на III Всеукраїнському з»їзді лемків у Львові рід Лимичів представляли родинні організації з Рівненщини, Волині, Львівщини, Івано-Франківщини та Вінниччини. Тоді учасники з»їзду вперше почули дослідника та голову давнього українського роду Андрія Лимича, котрий розповів про створення першої Всеукраїнської родинної організації, до якої увійшло понад дві тисячі рідних людей. За час, що минув відтоді, родинна організація Лимичів ще побільшала та окріпла. Наразі – розмова з головою давнього українського роду.
– Пане Андрію, то звідки ж бере початок Ваш рід?
– За даними Київського державного історичного архіву, Яков Лимич згадується 300 років тому як житель с. Гарячківка, звідки мої близькі предки. Як відомо, раніше записи не велися. Крім архівних джерел глибоко вивчаємо історію Правобережної України. У книзі професора М.Г.Крикуна “Втечі на Поділля в І пол. XVIII ст.” знаходимо: “Великих масштабів набули втечі з Перемильщини в кінці 30-х років XVIII ст. У 1739 р. шляхта цієї землі заявляла, що від неї “за яких-небудь два місяці вглиб України... пішло геть 100 тисяч підданства з жінками, дітьми, волами”. Шляхта, звичайно, перебільшувала кількість втікачів, але не може бути сумніву у тому, що їх було багато. Причому, значна їх частина, напевне, осіла на Поділлі. Відомо, що в 1699 році Туреччина повернула Речі Посполитій Подільське воєводство, на той час воно було надзвичайно спустошене і малолюдне, тобто потрібні були робочі руки селян. “... з Польщі в Україну, починаючи з XVII ст. масами бігли селяни і міська біднота, особливо з південної Люблінщини, звідки “дорога” до Українського Поділля для біглих стала традиційною”.
Я дослідив, що двічі, практично з однієї території, але в різні часи, відбулося виселення українського населення: В одному з документів писалося, що “з середини XVIII ст. посилення феодального гноблення у Польщі супроводжувалося переселенням селян і міської бідноти зі східних воєводств – Жешувського, Краківського й особливо Люблінського.
Після Другої Світової війни “ у зв»язку з урегулюванням кордонів між Радянським Союзом і Польщею був проведений так званий “взаємний обмін населенням”, внаслідок якого на територію України було депортовано з Жежувського, Люблінського та Краківського воєводства близько 500 тис. лемків – субетнічної групи українців. Крім того, у 1947р. польські власті примусово переселили зі споконвічної батьківщини принаймні 300 тис. лемків у західні та північні воєводства”.
– Рід Лимичів, вважаєте, є прикладом реальної історії України?
– Безсумнівно. На ньому яскраво прослідковуються усі переселення селян за часів польського панування у XVII – XVIII ст. та радянського режиму – у середині XX ст. Приміром, у своїх “Спогадах” 80-річний Петро Лимич з Трускавця, батьки якого жили у колишніх селах Лікті та Дидьові, а сам він близько 40 років вчителював у Хащові на Турківщині, пише: “ Нас виселили в березні 1940 року. Ніхто не знав, куди везуть. Господарка у нас була досить велика: своя молотарка, олійниця. Мали 18 штук великої рогатої худоби з молодняком, пару коней. Щоб вивезти наше майно, треба було щонайменше 50 возів, а нам, як кулакам, дали їх всього чотири. Біднішим давали більше, а кулакові – досить. Який же батько був кулак? До 20 років служив у пана! В цей час багато людей їхало в Америку на заробітки, поїхав і батько після інциденту з паном. Там він одружився і разом із мамою там працювали 18 років. Трудились обоє чесно і наполегливо, берегли кожну копійку, бо знали, що вдома у них нема жодної батьківської спадщини. Як в одного, так і в другого, землі було мало, а сім»ї були великі, і цю землю поділили між тими, хто залишився вдома. Батько довідався, що в Дидьові продають землю з панського лану, бо пани програли лан у карти. Зібрав зароблені гроші і поїхав в Дидьову купувати землю. Купив він тоді 50 моргів землі, оформив як слід і знову повернувся до Америки продовжувати роботу. Після Першої світової війни батько із сім»єю повернувся з Америки, побудував хату і стайню окремо, почали працювати всі на своїй землі. Було нас всього 12 членів сім»ї: батько, мама, і нас 5 братів і 5 сестер. Трудились всі – від малого до великого...”
– А хто задокументував факт існування Лимичів у Карпатах?
–Підтвердженням цього є праці великого українького письменника Івана Франка, який часто бував у Дидьові та Лікті. Його дружина Ольга Франко залишила безцінний для нашого роду етнографічний опис життя та звичаїв патріархальної родини Лимичів.
Розкриймо жіночий альманах “Перший вінок” за 1887 рік, виданий у Львові, в друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка коштом і заходом Наталії Кобринської й Олени Пчілки. Тут, у своєму описі “Карпатські Бойки і їх родинне життя” Ольга Франко занотовує: “Літом 1886 року лучилось мені побувать в горах Самбірського округа, в селі Дидьові ( та Лікті – ред.) Турчанського повіту. Там мала я нагоду придивить ся народному житю, а особливо деяким звичаям, на котрі у нас досі звернено дуже мало уваги. Маю на думці життє великими нероздільними сім»ями, похоже на сербську задругу... Про той звичай Русинів, живучих в карпатських горах, згадують побіжно... О початку села Ліктя нема ніяких вірних переказів. Майже третю часть села займає родина Лимичів, котра ділить ся на три галузи: Огородників, Мельників і Муликів. Є перекази... що і Огородники і Мельники носять одну спільну назву Лимичів, значить, належать до одноі родини. Родина Лимичів є найбільше маюча в цілім селі.”
– Пане Андрію, кажуть, цілковитою несподіванкою стало повідомлення професора Павла Чучки в 2003-му році про те, що в Хорватії мешкають Лимичі у 30 населених пунктах, і лише дорослого населення на прізвище Лимич (Лемич) там є до 400 чоловік...
– Саме через це виникла ідея звернутися до найбільших європейських національних бібліотек із проханням повідомити про наявність або відсутність у словниках прізвища Лимич. Із Німецької національної бібліотеки Франкфурт-на-Майні надійшли ксерокопії документів, де описана хорватська округа Поліца, а також – деяка інформація з посиланням на Юридичний збірник у XV ст., до якого включено прізвище Лимич. Подальша робота триває…
– А коли Андрій Лимич уперше привів свій рід на історичну батьківщину?
– У жовтні 2000 року. Привів у колишнє карпатське село Лікоть, поруйноване 60 літ тому. Понад 300 рідних були учасниками Першого родинного з»їзду, і не випадково неподалік залишків фундаменту зруйнованої церкви Архистратига Михаїла дивом збереглася одна-єдина могильна плита з написом: “Лимич-Мулик”! З того ж часу височить тут перший родовий символ “Корінь роду Лимич”, який привернув увагу не тільки українців, а й поляків. Дзвін, що увінчує його 5-метрову колону, мелодійно скликає Лимичів на щорічне відзначення Свята Воскресіння роду, яке традиційно відбувається у перших числах жовтня.
Минулого ж, 2004 року, під час проведення у Турківському районі Львівщини Другого Всеукраїнського з»їзду роду Лимич, у Лікоть знову прийшов великий гурт Лимичів, місцевих жителів і гостей. Йти до Ліктя від села Боберка дві години багатьом довелося пішки, хоча Боберський сільський голова Анатолій Біжик запрошував проїхатися своїм “всюдиходом”. “Пішки – безпечніше!”, – зауважив лідер Бойків, враховуючи круті гірські дороги та схили. Першого ж дня зїзду всі збиралися у с. Розлуч Турківського району на гірськолижній базі “Бойківчанка”, велике родинне віче проходило у залі бази відпочинку “Джерела Карпат”.
– Кажуть, прізвище є кодом людини…
– Цілком правильно. Найвлучніше про це сказала науковець зі Львова Ірина Фаріон: “Я знаю, з чого почалося це дивовижне дійство – з малесенької крапочки, яка вибухнула сьогодні галактикою. Ця крапочка – прізвище Лимич. Цей чоловік зрозумів, що прізвище – вмістилище цілого роду, код нашої нації, наш духовний паспорт. Якщо ми здатні прочитати власне прізвище, ми здатні прочитати сутність свого народу. Із власного імені та прізвища обов»язково виростає єдине найдорожче ім»я – Україна.
– Пане Андрію, третій родовий символ “Знак роду Лимич” було встановлено у Рівному у 2003 році – на III річницю Свята Воскресіння роду. Як виникла ідея всіх трьох родових символів?
– Виникла восени 2001 року несподівано для мене самого. Міркуючи над мапою України, я з»єднав суцільною лінією три історично важливі для роду населені пункти – карпатське село Лікоть, волинське місто Рівне і подільське село Гарячківка – вийшов прямокутний рівнобедрений трикутник з вершиною – Рівне! На табличці біля цього родинного символу написано:” Пам»ятний знак роду Лимич встановлено на відзначення давнього українського роду, котрий досліджено до 12 коліна, він збирає в коло 2000 людей з 17 областей України. На історичному віче у Рівному в 2000 році відновлено родинний зв»язок через три століття і створено першу в Україні родинну організацію, затверджено герб, гімн і молитву роду Лимич. Цей рід – приклад відродження українських родин. Від родини – до роду, від роду – до нації!”.
Зрештою, діяльність нашої родинної організації відповідає духу української національної ідеї, яка усвідомлена як цінність усіх малих сімей, згуртованих у рід – носія давніх звичаїв і національних традицій. У жовтні 2004 року на бойківській землі, у колишньому с. Лікоть, я сказав: “За Божою волею нам дано відновити не тільки свою українську історію, але й усю попередню історію роду, зібрати рідних людей в одну велику громаду, сповнити всіх Святим духом предковічного єднання. Боже благословення дійде до всіх українських родин, усіх родів, як і до нашого.
Спілкувався
Сергій ДОЛЕНКО,
Рівне.