ІГРАШКОВЕ ЖИТТЯ

У наш час, коли для дітей створено безліч забавок, коли хлопчиків не відірвеш від комп»ютерних стрілялок, а дівчатка бавляться у дочки-матері, використовуючи довговолосих Барбі, котрі плачуть, сміються і навіть ходять у туалет, здавалося б, чим ще можна привернути увагу сучасних дітлахів. А майстер народної творчості Вікторія Кісиленко таки змогла завоювати любов і цікавість учнів школи № 19 міста Рівного.
Для цього вона не відкривала америк, не створювала хитромудрих новітніх технологій, а, навпаки, зробила екскурс на кілька десятиліть у минуле і взялася за відродження традиційної народної іграшки. Ці, на перший погляд, прості витвори майстриня ство-рює власними руками. У них – доброта, щирість та тепло дивосвіту дити-нства.
Згадуючи, як усе розпочиналося, Вікторія Кісиленко написала ле-генду. “Чи то привиділось мені, чи то наснилося, але те видіння переслідує мене весь час: за містом, на лузі у квітах бавилися діти. Так гарно було і весело! Та ось одна дитина вигукнула:
– Мерщій на дорогу, зараз їхатиме Бог і талант роздаватиме!
І справді, їхав Господь на візку і кожній дитині давав грудочку талану, примовляючи при цьому, що кому назначено в житті. Стояла осторонь дороги і я. Бог сказав:
– Не соромся, підходь, я й тобі талану дам – ти проживеш цікаве і корисне людям життя. Твій талант – це любов до мистецтва, кохайся у ньому.
Проте коли Бог заглянув у торбину, побачив, що там залишився тільки дрі-б»язок. Зібрав маленькі грудочки талану і поклав їх мені у долоні. Але вони крізь пальці посипалися у траву. І я почала збирати свій талан – трави, рослини, квіти, з яких і творю свої композиції на радість людям”.
Це лише прекрасна легенда, а в житті все було трішки по-іншому. Займає-ться виготовленням наро-дної іграшки Вікторія Кіси-ленко вже понад двадцять років. І за цей час створила більше 200 іграшок. Раніше, згадує майстриня, коли працювала методи-стом народної творчості, доводилося їздити у відрядження практично у всі райони області. Під час цих візитів знайомилася зі звичаями поліщуків, з народними майстрами, захоплювалася їхньою роботою. І не спробувати створити диво своїми руками, відчувала, не має права. Якось після однієї виставки образотворчо-декоративного мистецтва залишилося багато льону, яким прикрашали зал. І от, перебираючи його у руках, жінка помітила, що його волокна починають наби-рати певних форм: з»яви-лися ручки, ніжки, голова. Тобто народилася перша лялька майстрині. Законо-мірно, що за нею посліду-вали й інші маленькі шедеври з тіпаного льону.
Усі ляльки пані Вікторії без обличчя: не мають ні рота, ні носа, ні очей, проте душа у них проглядається чітко. Безликість своїх витворів жінка пояснює тим, що риси обличчя закладають характер ігра-шки, зосереджують на собі увагу. А майстриня прагне, щоб людина, яка бере іграшку до рук, сама домислила, дофанта-зувала, побачила щось своє, близьке тільки їй одній. Одягає своїх ляльок Вікторія Кісиленко у вбрання теж виключно із натуральних волокон, з мішковини. Для чоловіків плете солом»яні брилі та постоли, жіночі корсети та спідниці оздоблює виши-вкою та мереживом. Такий одяг повністю відповідає традиційному поліському вбранню, стверджує майстриня. І саме такими ляльками бавилися наші бабусі і прабабусі.
І ось три роки тому, помітивши оригінальні роботи майстрині на традиційній алеї творчості, Вікторію Кісиленко запро-сили вести шкільний гурток флористики. Жінка почала навчати дітей найрізнома-нітнішим видам мистец-тва: петриківському розпи-су, тканевій пластиці, батику, розпису на склі, флористиці, ткацтву, вишивці, витинанці, писанкарству, лозопле-тінню, художній обробці дерева. Та особливий акцент робила на народній іграшці – з тканини, дерева, паперу, сиру, природного матеріалу, глини. Поступово кількість дитячих творів зросла, і почали задумуватися, що з ними робити і куди дівати. З»явилася ідея з усіх цих речей створити музей. У школі № 19 цей задум підтримали – таким чином з»явився перший у Рівному музей народної творчості. Серед його експонатів – роботи вихованців Вікторії Кісиленко та їхніх “колег” з аналогічних гуртків практично з усіх куточків України, і завжди поряд з ними – роботи профе-сійних майстрів.
У музеї завжди гамірно. Під час перерв він перетворюється у спра-вжнісінький ігровий зал: діти бавляться глиняними свистульками, дзвони-ками-оберегами, дерка-чами, торохкалами, дрібо-тунами та іншими забавлянками. Таким чином сам музей та зібрані у ньому експонати стають найкращою агітацією для залучення учнів до гуртка, яким керує Вікторія Кісиленко. А бажаючих, стверджує майстриня, безліч, адже, доторкну-вшись душею до цього дивовижного світу, обо-в»язково опиняєшся у його полоні.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.