Особливості неповнолітньої жорстокості

Обличчя Софії було до крові розбите, тому батько негайно викликав міліцію і швидку допомогу. А тим часом намагався з’ясувати, що ж трапилося. Але дочка тремтіла, немов осиковий лист на вітрі, й одноманітно повторювала: — Я боюся! Я нічого не знаю! Наступного дня міліціонерам все ж розповіла, що із трьох кривдниць їй знайома тільки одна: Юля, яка вчиться у їхній школі... ... Зараз, після суду, коли дещо вляглися гарячі пристрасті, з’явилася можливість відтворити подробиці того холодного листопадового вечора. Головні «фігуранти» злочину у той день зранку нудьгували перед телевізором, базікали ні про що, а завершили його досить драматично, майже трагічно. Вони — це Юля, Аліса і Настя. Всі неповнолітні — учні різних шкіл. Комусь із них спало на думку «розібратися» із Софією. Двоє із них майбутню жертву ніколи не бачили у вічі, але легковажно згодилися її провчити. На їхню думку, Софія нібито обіцяла Юлі дістати «круті» кросівки, але слова не дотримала. Отже, заслуговує на покарання. Коли Софія вийшла на сходи, побачила в очах «тріо» злість і ненависть, а тому відразу кинулася назад до квартири. Але її впіймали і підштовхнули до виходу із під’їзду: — Пішли, треба побазарити... І повели через вулицю у поле поміж городи. Конвой» оточив перелякану Софію тісним кільцем, всі дружно закурили і хтось суворим голосом запитав: — Ну що, Софа, речі дістала? Софія ледь чутно пролепетала, що їй дуже погано і вона просить відпустити її додому, а завтра обов’язково щось постарається зробити. Обличчя «месників» навіть уночі здавалися сірими і лютими. — Знову викручуєшся?! — Ні-ні. Я завтра обов’язково все для вас зроблю,— мов за соломинку потопаючий, хапалася Софія за рятівні слова, відчуваючи, що зараз трапиться щось страшне. Дівчина переконувала ровесниць відпустити її. — У мене є скарбничка, де знаходиться понад сімдесят гривень. Я їх віддам вам, тільки не бийте мене. Дуже вас прошу, будь ласка... Дівчата мовчки дивилися одна на одну, неспішно пускали цигарковий дим у чорне піднебесся. А потім котрась грубо заглушила Софіїне благання: — Розберемось! І наступної миті Софія відчула, як здригнулася під ногами земля і попливла вбік, її за 15-річне життя ніхто жодного разу не вдарив. Ще не знала, яким жорстоким буває звичайний кулак, вона спробувала впасти, щоб нікого не бачити й не чути, але мордувальниці підхопили її біля самої землі, поставили на ноги і стали методично, не поспішаючи, бити. Били щосили, немов цією справою займалися все життя, повністю усвідомлюючи, що коять. Били всі, але найщиріше прикладалася Юля. Вона відчувала: вціляє в обличчя, але щоразу розчаровувалася, що не зовсім боляче виходило. Били по обличчю, а коли Софія впала, товкли ногами, розбігалися, як хлопці на футболі — і ногами по її ногах, у живіт, під груди. Жертва уже не кричала, а лише тихо схлипувала. Втомившись, юні мордувальниці зупинилися перевести подих. Ще раз закурили, підняли на ноги Софію. — Мабуть, із неї досить, — змилувалася котрась із знущальниць. — Ще будеш брехати? — не вгавав хтось. Софія беззвучно плакала. — Дивись, яка горда, — і знову взялися за своє. Комусь пригадався епізод із кінофільму, як катували цигарками. Одна із дівчат ткнула цигаркою Софію у руку. Вона здригнулася і застогнала. — О, заспівала пташечка, — засміялися знущальниці. — А то корчиш із себе недоторкану. Ну, ще раз. Софія лежала непорушно на мокрій землі. Тому «розборку» вирішили припинити. Діловито витерли об одяг жертви забруднені кров’ю руки. — А вдома запитають — скажеш, що підлітки незнайомі напали. І дивись. Бо буде ще гірше. Коли Тимофій побачив обличчя дочки — вжахнувся: — Софійко, що з тобою зробили! За що? — Я нічого не знаю... А юні мордувальники посиділи на лавочці у найближчому дворі, ще раз перекурили, обговорили примітивні новини: «Які класні чобітки купила Іра із третього під’їзду», «Вітю бачили з новою дівчиною». Нудний все-таки був вечір… Все обійшлося без відпрацювання версій, погонь і засад. Юлію, Алісу і Настю наступного дня чемно доставили у міський відділ міліції, де слідчий одержав вичерпні відповіді на всі запитання. Дівчат лише дратувало часте згадування про саму Софію, а Юлія одного разу навіть спалахнула: — Обіцяла дістати кросівки, значить, треба діставати. А то вихвалитися всі можуть. — Не обіцяла б кросівок, нічого б не було, — додала Аліса. На це вже не витримав слідчий і кинув репліку: — Невже через якісь шльопанці можна палити обличчя людині?! Дівчата подивилися на нього зі здивуванням і детально роз’яснили різницю між шльопанцями і кросівками. Вони вважали, що слідчий у цих питаннях повністю обмежена людина. Софія одужувала важко і довго. Тут варто було б підкреслити, що вона взагалі дівчина фізично слабенька, потерпає від бронхіальної астми та виразки шлунка. А це наклало відчутний відбиток на спосіб життя. У неї найбільше друзів не в реальності, а на сторінках улюблених книг. Напевне, тому вона дуже дорожить будь-яким спілкуванням із ровесниками і зовсім не випадкова дитяча обіцянка дістати якісь незвичайні кросівки. Очевидно, таким чином Софія збиралася затримати біля себе метких і незалежних подруг. Бо як же стати хоч на хвилинку на одному рівні із ними? Ось і вискочило одного разу необачно: — Дівчата, я теж багато чого можу. Наприклад, діставати гарні речі... І дівчата на мить зупиняються, концентрують увагу, якої бракує 15-річній людині, котра наївно вірить вигаданій маленькій неправді. Від ударів у груди «прокинулася» астма, але приступи кашлю і ниючі рани на обличчі і руках не так дошкуляють, як спогад про мокру холодну землю між чужими городами. Софія прокидалася вночі від власного плачу. Якось медсестра заглянула в палату: — До тебе прийшли! Мабуть, подруги. Прийшли Юлія, Аліса і Настя. Присіли. Софія не могла примусити себе подивитися на них. Між іншим, вони освоїлися швидко, защебетали: шкодують, що так трапилося і просять вибачення. — І взагалі, Софіє, ти скажи на суді, що нічого особливого там не було. Тим більше, що нас все одно не посадять у в’язницю, бо малолітки. А тобі ще жити з нами... Вони знали, що говорили, встигнувши «підкуватися» щодо кількох статей кримінального кодексу. І дуже здивувалися, що у відповідь на їхнє «вибачення» Софія гірко розридалася. Доки Софія лікувалася — слідство завершилося. Протягом цього періоду Тимофію довелося вислухати багато брудних слів від батьків майбутніх підсудних. А щодо молодшої доньки Раїси — навіть погрози. У суді відбулося слухання справи неповнолітніх. Але дивувала поведінка Юлії, Аліси і Насті, які себе вважали мало не безневинно потерпілими і впадали у тваринну злість, коли мова заходила про злополучні кросівки. Мовляв, річ обіцяли, а вона пропливла повз руки. Підсудні були повністю впевнені, що волі їх ніхто не позбавить, поводили себе дещо нахабно, завершуючи відповіді єдиною фразою: «Я каюсь...» Бо так навчили старші благодійники. І викручувалися, не завжди доречно вставляючи репліку: «Вона нам горілку пропонувала, щоб ми її не били, але навіщо нам спиртне?!» І вичікувально дивилися на суддю: оцінив чи не оцінив їх громадянську позицію, не піддалися спокусі, вистояли ж. У цьому теж відчувається «почерк» старших, далеких від правових знань. Будемо вважати, що слідство і суд зі своїми обов’язками справилося повністю. Але автору, що досліджував аспекти цієї сумної історії, відверто кажучи, вдаюся розібратися не в усьому. Передусім у тому, як могли неповнолітні Юлія, Аліса і Настя, дівчата, наділені нормальним здоров’ям, які не мають ніяких психічних відхилень, так жорстоко, поглумитися над хворобливою ровесницею? Дозволю собі маленьке припущення. Ця і подібні історії переконують мене, що жертвами невмотивованих (не будуть же справді мучити людину через якісь кросівки) нападів є на диво позитивні особи, хороші люди. Софія не тільки добра душею, але й начитана, цікава дівчина, чудовий співбесідник, безсумнівно, у майбутньому — людина тонка і натхненна, бачиться набагато перспективнішою за грубих, нахабних та досить примітивних нападниць. Складається враження, що ми стали свідками агресії зла, коли морально низькі і дрібні натури намагаються спілкуватися із великими, перед тим поставивши їх на коліна. Причина багатьох проявів жорстокості серед підлітків у тому, що самі підлітки не навчилися страждати. А це наслідки того, що із усіх складних ситуацій їх виручали батьки, вчителі, не прищеплюючи відповідальності за власні вчинки. Із погляду сторонньої людини, їхня особиста моральна глухота пояснюється безтурботним, безжурним і безпроблемним життям, у якому не було навіть натяку на працю, труднощі. На суді батьки, намагаючись знайти у своїх дочках хоч якісь позитивні якості, не без зусиль згадали, що вони «допомагають по господарству». Ось і вся праця, враховуючи і розумову, врівноважену висококалорійним харчуванням, жувальною гумкою і полівітамінами. Та й у тому «господарстві», впевнений, не у кожного й кіт є... Така діалектика, що звільняючи наших дівчаток і хлопчиків від труднощів, самостійності, ми, дорослі, повинні виховувати у них співчуття, вміння зрозуміти ближнього (і не тільки), готовність прийти йому на допомогу. Чому дівчата опинилися у безлюдному холодному вічному полі? Чому шукали дурних пригод? Від безперервної нудьги. Адже серед розваг у центрі так званого культурного життя: телевізор, захаркане кафе й інколи заїжджа примітивна «поп-звізда»! Все інше — утопія. Інтелектуально-моральний інфантилізм призвів до того, що для більшості підлітків, наприклад, мобільний телефон набув характеру культу. За речами людини не видно. Якщо хтось одягнутий відповідно до стандартів — йому відповідна повага, а акщо ні — то... З’явилися окремі групки підлітків, об’єднаних багатством батьків. Навіть шкільні класи подекуди роз’єднані невидимими, але відчутними бар’єрами. Три дівчинки, які в майбутньому повинні стати ніжними нареченими і турботливими матерями, жорстоко побили четверту. Під акомпонемент брудних слів і град нелюдських погроз, які неможливо співставити з їхніми ніжними вустами. Здавалося б, кривдниці після суду зрозуміли, усвідомили власне становище, і від цього має розпочатися душевне очищення, вміння і готовність зрозуміти ближнього. Але зцілення не наступило... За вироком суду, підсудні повинні відшкодувати кошти, затрачені на лікування Софії. Один з батьків кривдниць написав на талоні поштового переказу: «Нехай ці гроші проллються кров’ю, як наші сльози...» Коментарі, як кажуть, зайві.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.