Затворник за власним бажанням

Пенсіонер, зневірившись, залишив родину й оселився в комірчині багатоповерхівки. Таким чином чоловік розміняв сімейне тепло на тепло мережі центрального опалення…
Скільки нас із племені мужицького не мріяли про козацьку вольницю, коли ковтки свободи забивають дух і нестримно манить далечінь. На жаль, нині не подасишся на Січ, бо її просто немає. Що ж робити, коли в душевних оберегах нестримно вирує бажання покозакувати? 62-річний млинівчанин Микола чотири роки тому відповів на це запитання: обміняв сімейний затишок і родинне тепло у двокімнатній квартирі на притулок у так званій «колясочній» багатоповерхівки. Відтоді сам собі господар: дружина не дорікає, діти не «пиляють».
А на зорі повноліття майбутнього затворника доля пророкувала йому мир, спокій. Закінчив технікум житлово-комунального будівництва, сумлінно працював у млинівських організаціях, «партизанив» під час подій у Чехословаччині у 1968 році, одружився і разом із дружиною виховав двох синів. Сім’я одержала добротну двокімнатну квартиру. Здавалося, живи і насолоджуйся буттям. На жаль, із роками «зелений зміюка» обволікав душу і тіло, а з його міцних і тісних обіймів вибратися не вдавалося, та й бажання не було. Однак сім’я намагалася зарадити чоловікові і батькові, проте той у штики зустрічав спроби допомогти йому. Чи то сам намагався здолати хворобливу пристрасть, чи махнув на власну долю і збирався й надалі пливти за алкогольною течією... Врешті, чотири роки тому пішов з квартири у світ широкий і вільний.
Власне, за тридев’ять земель Микола не подався, а оселився у «колясочній» будинку, де проживає сім’я. Із собою забрав одяг, постіль. І ось уже чотири роки — колишній термін депутатської каденції — перебивається у «врем’янці». Про добровільне бомжування знають і жителі навколишніх будинків. Хтось радив взятися за розум і повернутися у сім’ю, але до отих гуманістів пенсіонер не прислухається. Не секрет, що знаходяться і такі радники, котрі і заохочують «вільне плавання», хтось просто використовує його раб-силу, задобряючи чаркою.
— Чи не голодуєте? — запитую самітника, котрий приліг перепочити.
— Ні, я ситий і ніколи не голодував, — відповідає Микола.
— А що ж ви їсте? — не відстаю від співрозмовника.
— Їм усе, що Бог пошле, а готую їжу у підвалі, — веде млинівський аскет. За його словами, там, де у жителів погреби, Микола обладнав універсальну кухню-ванну: там готує їсти, гріє воду, пере, миється. Щоправда, робить це не так часто, як би хотілося. Скажімо, під час нашої розмови без особливого настрою і бажання відповідати на це запитання зізнався, що останній раз по-людськи мився півтора тижня тому. А, може, і більше, не приховує, що інколи водні процедури приймає у квартирах приятелів, дружини котрих поїхали в Італію на заробітки.
А ось у своєму необлаштованому закапелку затворник проблем не має, бо через оте помешкання прокладені труби центрального опалення. Тож воля і свобода, може, голодна і незатишна, але не холодна.
Не диво, за чотири роки усамітнення чоловік жодного разу не хворів. Як кажуть, Бог милував. Потроху підторговував сантехнікою і запчастинами до неї, але статків на цьому не нажив. Кілька валіз з отаким сантехнічним причандаллям — чи не єдиний набуток бізнесової спроби.
Упродовж літ і зим добровільного бомжування чоловік замислювався над власною долею, але жодного рішучого кроку у напрямку подолання сімейної кризи так і не зробив. Збирався податися в одну релігійну общину, яка підтримує і надає психологічну підтримку «блудним синам», але так і не наважився зробити цей крок. Також «зондував» можливість влаштування у будинок престарілих, але не реалізував і цього наміру. Мабуть, і не реалізує, адже не такий вже немічний, та й не одинокий, щоб «коротати віку» у будинку для літніх і самотніх. Напевне, стримуючим фактором стала перспектива опинитися в умовах сухого «закону». Власне, у категорію престарілих чи самотніх Микола не підпадав, бо інколи до нього навідуються син, дружина, їсти йому приносять, а він виділяє їм дещо з пенсії. Причина сімейних непорозумінь у тому, що Микола відмовляється пройти курс лікування і повернутися у квартиру. Він слухати про це не хоче, тим паче, не вірить у можливості лікування від хворобливої пристрасті. Мовляв, його знайомий лікувався, а згодом запив, що ніхто ради не може дати.
Єдиний втішний промінчик надії в тому, що млинівчанин визнає: щось треба робити.
Але у квартиру до сім’ї повертатися категорично не хоче. Не вистачає учаснику бойових дій мужності і рішучості зробити крок із брудного чотирирічного безпросвіття у власне помешкання, де готові прийняти рідну людину. Чому він прирік себе на існування у комірчині, без будь-яких зручностей і елементарних санітарних умов? Якби на власні очі не бачив, то не повірив би, що на початку третього тисячоліття можна скніти у такому закутку…
У халупі Миколи висить дві ікони. Може, їх благотворна аура наверне чоловіка у лоно родинного благополуччя?
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.