Шанси хороші — проблеми залишаються...

Рівненська область України та Брестська Білорусі, — можна образно сказати, одного поля ягоди. Мається на увазі споконвічний життєвий уклад населення. Болото. Воно постійно надавало наснаги для, не тільки виживання, але і для підтримки багаття із тієї іскорки, котру хтось зумів вирити.
Поліщуки — патріоти свого краю. Просто більшість із них не бажають знати звідки їх корені, звідки почалися перші кроки на нездобреній землі. Але, що б там не було, вони не забувають ні про Місячний, ні про Сонячний календарі, де хочеться відзначити і язичницькі, і християнські, і радянські свята. Ось і нещодавно Погіст-Зарічний ( так він іменувався раніше) відзначив свій черговий ювілей (Погост став іменуватися просто Зарічним). Мова вже іде про поліщуків-патріотів, котрі переймаються гараздами і негараздами сучасного розвитку рідного краю, докладають всіх зусиль, щоб і історичні цінності додали наснаги тим, хто тут народився, і, навіть, тим, хто не зумів чи не захотів відроджувати славні традиції своїх предків...
Святкувало Зарічне своє шістдесятиліття. Бо воно не захотіло (вірніше радянське чиновництво) мати екс-приставку — Погіст. А, між іншим, вже доведено, що наш райцентр має глибоку історію. Про це засвідчує і той факт, що зовсім недавно на річці Стир, яка протікає через Зарічне, знайдено човен унікальної конструкції, тобто видовблений із дерева. Унікальну знахідку вивчали у Київській радіовуглецевій лабораторії інституту геохімії навколишнього середовища Національної Академії Наук України. Радіовуглецеве датування фрагменту деревини свідчить, що знайдений човен має старечий вік (1570 роки) — вік часів козацьких війн. Це намагається довести, хоча і не корінний поліщук, але патріот краю Володимир Перунін, за призначенням — лікар, а за побудженням — краєзнавець.
Знайдено човен у болоті. Воно споконвічно давало наснаги поселенцю. Там був спокій. Годувало воно людей і рибкою, і в’юнами, і дичиною, і звіром, і ягодами, і грибами... Душа раділа і від вирощеного урожаю на просіках, та співучого пташиного гомону, і навіть, жаб’ячого квакання, ні з яким порівнянням не співзвучного з метрами сучасної естрадної мелодії.
Колективізація розірвала щоденний ритм хутірського одноосібного поліського селянина. І тут він зациклився. Землі не досить. На грибах та ягодах довго не протягнеш. Але радянська влада зробила все, щоб овоч родив і плодоносив. Кислотні поліські грунти сприятливі для вирощування другого хліба Полісся — льону-довгунця, різного роду овочів, фруктів...
Поступово пройшла акція наступу на болото. Його, практично, не стало, але воно залишилося за своєю суттю... А це вже — перероблена цілина у бік спотворення природи. Та не нам про цеє , дурням, знати. Є люди, котрі прагнуть, щоб нам, поліщукам, жилося краще. Все ж таки Україна має і повинна мати своїх справжніх патріотів, котрі, незважаючи ні на що, налаштовують свої прагнення на те, щоб людям нашого Поліського краю жилося і весело, і, щоб не доводилося мандрувати закордонами у пошуках заробітку. А він є. Ягоди, гриби, лікарські рослини. Багате наше Полісся. Ось тільки гриб Чорнобиля спотворив чарівну природу. Дехто жахається аборигенів Полісся. Для них, навіть у свій час платили відрядні за спеціальними тарифами.
А ми ж то живемо! Ми не згинемо. Бо до нас вже не бояться заходити не тільки в гості, але і їсти те, що ми вживаємо. Не відаю, наскільки забруднена радіонуклідами наша земля. Достеменно відомо, що вона «плямиста» у повному розумінні слова.
Але це невеличкий відступ від теми. Федір Ковалюк, заступник начальника управління сільського господарства агропромислового розвитку — людина, котра відчуває себе на поліській землі справжнім господарем. Своїм обов’язком вважає навчити своїх земляків не тільки щедро оновлювати власну нивочку, а впевнено її збагачувати, тим, що маємо, йти на те, щоб у нинішніх умовах господарювання, коли крихтами розпродаються сільськогосподарські підприємства, змогти ще щось і надбати.
Про цю людину можна писати ще багато. Але це вже — інша тема. Вся справа в тім, що він хоче допомогти мешканцям району, котрі після реформування сільського господарства опинились біля розбитого корита.
Знайшов мудрий чоловік вихід із становища. Вийшов на відповідні інстанції. У результаті — стаття у районній газеті «Полісся»:
— Аналізуючи економічний стан району, — писав він, — напрошується висновок: щоб підняти економіку, потрібно налагодити виробництво. Тут — потреба в коштах. Вони не валяються на підлозі. Їх треба вміти знаходити, — заявляв він. — Як і де — підкажу.
З підозрою віднеслись читачі газети до сміливого проекту пана Федора. — Ми бідні, — говорив він, отже «треба на передній план ставити інвестиції, як вітчизняні, так і зарубіжні».
Першою ластівкою на Зарічненщині у якості інвестора стала фірма «Надія-94», заснована на українсько-німецькому капіталі. Ця фірма спеціалізується на розробці торфородовищ верхового та перехідного типів і вирощуванням на них рослин, як городніх, так і декоративних. «Надія-94» планує зареєструвати і побудувати підприємство з вирощування і переробки городу на території Борівської сільської ради. Роботи з підготовки площ для вирощування городу та будівництва підприємницьких приміщень планується розпочати в нинішньому році, а вже в 2007 році — забезпечити видобуток і переробку 50 тисяч кубічних метрів торфу» — таким було бажання пана Федора. А гарантією втілення цього проекту були договорені основи, де обумовлювалось, що « організація даного виробництва на території Зарічненського району дасть змогу задіяти близько 40 чоловік місцевого населення Борівської сільської ради на цьому виробництві. За попередніми економічними підрахунками середня заробітна плата робітників для підготовки площ, будівництва та експлуатації підприємства складатиме 700-750 гривень» (Газ. «Полісся» від 29 липня 2005 року). Реалізація продукції планується в об’ємі 60 відсотків на території України та 40 — експортуватися в країни Євросоюзу. Відповідно, буде поповнюватись і бюджет району, а саме за рахунок:
— оплати прибуткового податку;
— оплати оренди землі;
— оплати комунального податку;
— відрахувань в пенсійний фонд;
— вілрахувань у Фонд зайнятості;
— відрахувань у Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві.
Після вироблення промислових запасів фірма зобов’язується залишити цілком приємливий шар торфу, згідно з вимогами рекультивації. Вироблені площі будуть засаджені на промисловій основі голубикою. А це, у свою чергу, задіятиме сільське населення (200 чоловік) для догляду та збирання ягід.
— Обіцянки-цяцянки — так дехто сприйняв поліську новацію. — Ми маємо прибутки із журавлини, яка плодоносить досить ефективно на наших торфяних «угіддях», а що ж у замін?
На сесії Борівської сільської ради директор фірми «Надія-94» Віктор Гордійченко на всі запитання депутатів дав вичерпні відповіді.
— Слово за вищими інстанціями, — сказав він. — Не хочете збирати запропоновані ягоди, будете збирати журавлину. Для цього існують також перспективні технології її вирощування та переробки. Впевнений, що багато із ваших земляків після цього впровадження не захоче їхати на заробітки за кордон.
Депутати сільської ради одобрили ініціативну пропозицію реформаторів прогресу. Але, як кажуть, хороша пропозиція може заховатись за сукняним покривалом багатьох чиновників, які з обережністю, щоб не нашкодити, продовжують тримати своє «незаплямоване рильце» у піску. А проблема стоїть гостро: будемо далі купатися у своєму «торфяному горщику» чи житимемо за європейськими стандартами. Більшість депутатів останньої сесії районної ради це питання вирішили позитивно.
Петро КУРЯДОВЕЦЬ,
Зарічне.