Бачити в буденних речах небуденне

Мабуть, у кожній родині вам покажуть збережені „скарби” минулих поколінь: пожовтілі від часу світлини, листи, документи, нехитрі речі побуту. Лежать вони роками мертвим капіталом, та згодом, потрапивши в руки допитливих, заговорять, стануть свідками історії. Особливо шанують пам’ятні речі колишні фронтовики: дуже багато може повідати звичайна солдатська ложка з вирізаними на ній датою та ініціалами, записана похапцем адреса друга на обкладинці блокнота чи подарована колишнім в’язнем концтабору чашка з відбитим вушком. За кожною річчю – спогади про щось пережите, хвилююче, що не забувається, а тривожить душу, примушує задуматись.
Свого часу дізнався про воєнні дороги робітника Великомежиріцької ПМК-179, що в Корецькому районі, Миколи Чернюка, водійський стаж якого сягнув половини віку. Не раз розповідав молодим меліораторам про бойові роки. А якось приніс ветеран невелику за розміром світлину. І пам’ять „прокрутила” події вже далекого 1945-го.
Щойно визволили від німецької окупації рідні Самостріли, як 20 січня 1944 року Микола зодягнув солдатську шинель. Спочатку у складі Першого Українського фронту (82-й полк 136-ої Київської стрілецької дивізії) він як кулеметник брав участь у боях за визволення Волині у Львівсько-Бродівській операції. Потім, закінчивши курси водіїв, підвозив на передову снаряди для артполку. А наприкінці війни доставляв у щойно звільнені австрійські села та містечка харчові продукти. Бачив, як чекали на вантажівки з таким товаром змучені голодом люди, щонайперше діти.
У квітні 1945-го Миколин підрозділ отримав дещо незвичне завдання: розшукати викрадені гітлерівцями експонати Віденського історичного музею. Десятеро воїнів і п’ятеро цивільних експертів (це були австрійські антифашисти) трьома „Студобеккерами” майже тиждень їздили навколо Відня, розширюючи щодня коло пошуків. Знайшли 14 сейфів із експонатами в печері жіночого монастиря, неподалік від містечка Ланкенберга. Після успішного виконання операції на фоні високої гори сфотографував групу кубанський механізатор Трохим Світенко. Колишній механізатор своїми жартами змусив посміхнутись навіть завжди сумну старшу медичної служби Катю Цвєткову, яка втратила чоловіка, мала вдовою повертатись у Волково.
День перемоги наш земляк зустрів у Відні, тоді й отримав від фронтового друга знімок на пам’ять. Дивлячись на нього, Микола Черюк згадував — лейтенанта українця Івана Коваля, сержанта — татарина Євграда Зайнутдінова, єфрейторів: казаха Аміна Салмажанова, азербайджанця Керіма Абдулаєва, рядового — росіянина Тюменєва (прізвища віденських помічників не знав).
Час бере своє. Великомежирічанин чесно виконав дане йому долею призначення на землі. Та пам’ять про нього не повинна згаснути. Буде правильно, якщо згадана світлина з відповідним текстом займе місце в тематичній експозиції районного історико-краєзнавчого музею у розділі про земляків-фронтовиків.
Про минуле слід говорити дуже стримано, особливо коли йдеться про інтимні речі, коли вже нічого не змінити. Скажімо, вдалося віднайти лист фронтовика, написаний 14 червня 1945-го зі штампом польової пошти 83260-П. Довго блукали щирі юначі слова дорогами поруйнованої війною Європи. Не дочекалась їх тоді дівчина Ніна С., котрій вони були адресовані. І змогли люди, які тримали лист у руках, переконатись у щедрій душі солдата, порадіти за палке кохання молодих сердець, якому не дала розквітнути щастям війна. Хоч війна закінчилась, та молодому лейтенанту-зв’язківцю Павлу довелось ще дослужувати у комендатурі, що діяла у столиці Німеччини, хоча він дуже хотів повернутися якнайшвидше до улюбленої вчительської роботи, зустрітись із коханою. Та доля розпорядилася по-іншому. Його лист потрапив до Ніни лише через шість десятиліть. Невідомо, чи повернувсь до рідної сторони молодий зв’язківець, куди пролягли його подальші життєві дороги. Та від цього не змаліли слова-звернення до тієї, яка мала стати коханою дружиною. І нею не стала, на жаль, корчанка.
А ось розповідь дубенчанки пані Антоніни Савчук. Під час гітлерівської окупації у Вербі вона, ще дівчинка, стала свідком страшної події. Пізно восени поверталась із мамою із сільського базару. На майдані з колодязем посередині стояли обідрані, босі, змучені євреї – зігнані до залізничної станції з навколишніх сіл. Мороз укрив грузьке місиво чорнозему тонким крижаним склом, падав мокрий сніг. Конвоїрів було небагато, бо знесилені люди вже й не думали тікати. Прислухавшись до розмови охорони, зрозуміла, що то не німці, а українські поліцаї.
Односельці намагались передати щось приреченим з їжі, незважаючи на окрики охоронців. Мати також встигла всунути „передачу” жіночці, що стояла скраю. Коли повернулись додому, мама поклала на стіл позолочений дамський годинник. Вдячна єврейка навіть у небезпечну хвилину не втрачала гордості: „Візьміть, заради Бога. Нелюди дорогу мені річ заберуть. А я цього не хочу!”. І мати взяла годинника, хоч ніколи не зодягала. Його ніколи не ніхто не заводив. Потьмяніла з часом позолота, з роками на кришці проступила іржа. Після смерті неньки річ перейшла до доньки, постійно нагадуючи про страшну трагедію, що принесли на нашу землю фашисти.
Дубенчанин Василь Кекало повідав про свою сімейну реліквію. У рідні Озеряни тесть Кирило Квітка привіз портсигар з військового шпиталю, що дислокувавсь у Миргороді. Річ унікальна, бо не має аналогів, зроблена не в заводському цеху, а солдатськими руками в подарунок товаришу. Інвалід першої групи (перебиті ноги) привіз додому нехитрі солдатські речі, серед яких був алюмінієвий портсигар. Залишилась після гарної людини фронтова пам’ятка. І має рацію зять колишнього інваліда-піхотинця, коли турбується, аби портсигар потрапив у надійні руки. Як на мене, місце йому – у музеї. Адже це не просто побутова дрібничка, це німий свідок солдатських бідувань і сподівань на щастя. Це свідок нелегкої історії нашого народу. А нам, нині живущим, у буденних речах треба вміти бачити небуденне.
А цією історією поділилась теж дубенчанка-сусідка. Гостювала пані Марія нещодавно у подруги дитинства та юності (вплинули передачі з циклу „Ключовий момент”). Наталя теж на пенсії, з нею живе внучка-третьокласниця (син із невісткою подалися на заробітки в Португалію). Розговорились, поплакали, згадуючи минуле. Виходить із сусідньої кімнати Оксанка:
– Бабусю, дай, будь ласка, медальйончик!
– Бери, дитино, поноси.
Бережно взяла внучка зі шкатулки річ, пішла до себе. Пізніше гостя заглянула в кімнату – сидить дівча за столом, а на грудях виблискує срібне „сердечко”. Та це ж та прикраса, що нею гордилася Наталка на випускному вечорі у вікопомному 1941-му! Так, розповіла хазяйка, медальйон їй подарував батько за успішне закінчення десятирічки. Лише один раз і встигла зодягнути пам’ятну річ. Бо вона – пам’ять насамперед про нього: поліг смертю хоробрих під Будапештом. Недороге, гарно зроблене „сердечко” для дочки водія, котрий став танкістом, було дорожчим від коштовностей казкової принцеси. В одному з листів писала татові, що обов’язково зодягне медальйон, коли той повернеться з війни. Прикро, та не судилося. Вицвів ланцюжок, ремонтували замочок, та в сім’ї не розлучились із дорогою пам’яткою. І добре, що внучка розуміє почуття бабусі. До речі, золоту учнівську медаль, отриману пані Наталією понад шістдесят років тому, в сім’ї теж зберегли. І ця нагорода теж освітлює Оксанці шлях до власної вершини знань.
Вишита бабусею сорочка, блокнот із фронтовими віршами чи рисунками дідуся, листівка з далеких передвоєнних років із єдиним багатообіцяючим словом „Чекаю”, сестрин разок намиста, тьмяна батькова „цілинна” медаль, матусин перстень, зроблений з копійки… Речі-спогади. Безцінні речі. За ними – цікаві історії. Розкажіть їх дітям та внукам, аби належним чином юні оцінили, відчули ритм часу, зв’язок поколінь, чомусь навчились, збагатили свою душу.
Василь Яноші,
Корець.