ТРИ ДНІ ЛІСОМ

Де мої запасні ноги?
З Антонівців ми вирушили на Малу Іловицю. І отут мої ноги почали “розповідати” усе, що думають про кросівки, похід і місцеві дороги, зокрема. Романтика навколишньої дійсності від цього трохи зблякла, незважаючи на те, що всюдисущий дощик кудись подівся, а крізь розриви в шматті хмар почало визирати сонечко. Дошкандибавши до центра Малої Іловиці, я з насолодою ще не простягнув, але уже витягнув ноги під старим-старим ясенем. Спокуса шкутильгати ще чотирнадцять кілометрів до Шумська якось відійшла на задній план перед можливістю зняти з ніг кросівки. Втім, щось подібне відчував не один я, позаяк у такому тривалому поході уперше взяла участь чи не половина нашої групи.
Після візиту в місцевий магазин стосовно пива й крекерів, ми почали обговорювати план подальших дій. Питання на порядку денному стояло одне: як би нам швидше опинитися в Шумську. Зненацька в когось задзвонив телефон і ми довідалися, що перебуваємо в зоні покриття стільникового зв’язку. Виходячи з цієї новини, Віталік без особливого успіху спробував додзвонитися до своїх родичів – родом він був із цих місць.
Тим часом навколо нас почала потихеньку збиратися юрба з місцевих жителів та їхніх корів. Бути в центрі уваги, звичайно ж, приємно, але вроджена скромність не дозволила нам зловживати підвищеним інтересом до наших осіб, і ми перебазовувалися на околицю, де й розтягнулися на сонечку на весь зріст. Що-небудь обговорювати не тільки не хотілося, але й не моглось...
Чудеса бувають
Сталося так, що незабаром Віталік допив пиво і – зупинив двох коней разом із прив’язаним до них возом. Хазяїна коней звали Олегом і удача посміхнулася нам приблизно так само, як і його дружина.
– До Шумська не довезу, а до Літовища – будь ласка, – сказав Олег.
Моментально закидавши віз рюкзаками і своїми тілами, ми поїхали дорогою, що обгинала стрімкі, порослі соснами скелясті схили. Дивитися на них лежачи було куди приємніше, аніж шкрябатися ними нагору. Принаймні, мені.
Перебуваючи в такому блаженному стані, ми розговорилися з візником, як кажуть, “за жисть”.
– Як живу? – не без іронії перепитав Олег. – Можна сказати, краще всіх. Ось маю двох коней, візок-“люкс”, таке-сяке господарство... Кажуть, що на дворі вже ХХІ століття, космічні кораблі борознять, мовляв, космічний простір, а ми тут як колупалися руками в землі, так і колупаємося...
Далі він пройшовся по політиках, які беруть кредити, щоб на них же закуповувати за кордоном м’ясо замість того, щоб дати грошей селу, з гіркотою пом’янув О’Генрі у тому сенсі, що й дотепер городяни, як і у відомому оповіданні цього автора, вважають селян мало не ідіотами.
– У місті піднімають ціни на залізо. Ми, природно, продаємо м’ясо дорожче... Загалом, між містом і селом іде справжня війна, – зітхнув він.
Усе, що говорив Олег, нагадувало про “Неприборкану планету” (“Світ смерті-1”) Гаррі Гаррісона, де городяни воювали з природою і так званими корчевщиками – людьми, які жили з природою в злагоді. Чим там усе так сумно скінчилося, можна довідатися, прочитавши книгу, а наша подорож на возі дійшла кінця кілометрів через вісім. До Шумська залишалося ще шість і він уже виднівся на обрії у променях вечірнього сонця.
Зійшовши з воза, я знову відчув усі принадності натертих ніг, але близькість кінцевої мети хоч якось, але надихала. На підході до села Рохманів, де живуть батьки Віталіка, я довідався, як можна кульгати відразу на три ноги, тому що навіть мій імпровізований ціпок, здавалося, натер собі мозолі. Але все, як кажуть, колись кінчається, а кінець – ділу вінець. Вінцем же нашої подорожі стала сауна в Шумську, організована Віталіком, за що йому величезна подяка від душі та тіла. Взагалі ж, хотілося б подякувати усім, хто під час походу наставляв нас і просто допомагав, чим міг.
Оживши після сауни, ми, освітлювані повним місяцем на нарешті безхмарному небі, близько опівночі повернулися в Рохманів, щоб гідно відзначити завершення походу. Дорогою до нас приєднався місцевий письменник і історик Сергій Синюк, який і повідав у задушевній бесіді дев’ять десятих історичних відомостей, наведених у цьому опусі, за що йому особлива подяка.
Додому ми їхали в понеділок, на сто відсотків позбувшись усього негативного, крім негативів, що перетворилися нині на фотографії, аби не дати нам забути про сімдесят із лишнім пройдених Кременецьким кряжем кілометрів. Адже ноги заживуть і знову підуть світ за очі...