ДРАМА ПРО КРИЛА

Так завдяки Любі рішення про поїздку було прийняте. Та все ж Інна не мала певності, що чинить правильно. А, може, актори тільки посміються над нею? Та й чи вистачить у неї сміливості взагалі зайти до того театру? Найбільше гнітила думка, що кардинально міняти професію у тридцять років пізно. Може, й не пізно, якби мова йшла про будь-яку іншу професію. Але ж вона у тридцять хоче зі школи піти на театральні підмостки! Без спеціальної освіти! Ось що найбільше вибивало з колії. Та все ж думка знайти себе, реалізуватися в цьому житті згідно зі своїм обдаруванням, здібностями не да-вала жити спокійно. „Якщо не сьогодні, то завтра справді може бути пізно”. Це й змусило діяти негайно.
„Як добре, що зі мною Люба”, – подумала Інна у мить, коли вони вже зайшли до театру через службовий вхід, пройшли повз вахтера, й підходили до дверей з написом „Головний режисер”. Адже душу знову охопив сумнів, й Інні хотілося повернутися й піти геть, та вже аж увечері скромним глядачем прийти на виставу. Однак присутність Люби стримувала від цього необачного кроку, додавала впевненості.
На стук у двері не відповів ніхто. Прочинила двері – у кабінеті нікого. „Ви не скажете, де головний режисер?” – запитала у жінки, котра проходила повз них. Та відповіла, що через 15 хвилин завершиться генеральна репетиція вистави „Народний Малахій” і Стригун обов»язково буде.
Ці 15 хвилин під дверима були, як вічність. Люба, розуміючи стан Інни, мовчала. Інна була їй вдячна за цю мовчазну підтримку. Перебирала в пам»яті рядки свого листа: „Маю іскру таланту і не хочу її загубити..., вмію вкладати у кожну річ душу, не прикидаючись, а зі справжньою вірою...”
– Чи не забагато самовпевненості?
„... і пісню люблю..., поезію... Вважаю, що ніколи людині не пізно знайти себе, усвідомивши своє істинне покликання...”
– Як же смішно й наївно виглядали ці рядки у його очах? Очах людини, умудреної досвідом. Через те й не відповів на лист. Бо що було відповідати?
На противагу цій прийшла інша думка, розраджуюча:
– Не міг він, великої душі людина, байдуже поставитися до листа, що є криком, вибухом сумління. Бо чи ж маєш ти, людино Божа, право ховати в собі ту іскру, що закладена в тобі, й не дати її людям?
– Так, іскру треба віддавати людям. Але ж звідки така певність, що та іскра справді у тебе є? Добре, хоч приказка наприкінці листа згладжує написане попереду, додає рисочку скромності: „Дай, Боже, нашому теляті вовка з»їсти!”
Підбадьорила, навіть трішки розсмішила Інну згадка про приказку. Усміхнулась. У цю мить прорізав тишу гарного тембру молодий чоловічий голос:
– Ви, дівчата, головного режисера чекаєте?
Інна з Любою мовчки кивнули.
– І в якій, коли не секрет, справі? – окинув обох поглядом і висловив здогад. — Чи, бува, не у театр прослуховуватись?
Інна, спіймавши його допитливий погляд, ствердно хитнула головою.
– І як тільки він знає? – подумала. – Певно, тут багато таких ходить, звик бачити. І спохмурніла. Вона на жодні шанси й не сподівається. Просто хоче переконатися, чи варто їй взагалі пробувати себе на цьому поприщі.
Молодий чоловік, вловивши хмарку невдоволення на Інниному обличчі, поспішив висловити комплімент про гарну зовнішність обох дівчат і запевнив, що це важливий елемент успіху.
– А він, однак, від скромності не вмре, – зауважила Інна. Чого ж, високий та ставний. Гарний. З-під чорних брів карі очі лукаво поблискують. Чи, бува, не залицяється?
Хлопець також, очевидно, очікував на того ж таки Стригуна чи на когось іншого. Поки чекали, познайомилися. Як виявилось, Іван — студент останнього курсу консерваторії, співає в оперному театрі, а сюди зайшов у службових справах.
Несподівано з»явився Федір Стригун. Він йшов коридором у акторському образі правдошукача Малахія. Велич образу поставала не лише в могутній поставі актора, але й доповнювалася дивним вбранням – Стригун був у вільному, пошитому з мішковини, з широкими рукавами й нерівними полами, балахоні.
Інну так вразило це видиво, що вона проковтнула мить, коли головний режисер пройшов повз них і щез за дверима.
– Чого ж ти не підійшла? – штовхнула Інну під бік і привела до тями Люба.
– Я зараз зайду. Ще хвильку. Може, чоловікові переодягнутися чи передихнути треба, – підвела очі на товаришку.
Та мовчки зітхнула. Збігло ще кілька хвилин. Іван десь подівся. Очевидно, зайшов у якийсь потрібний йому кабінет. Минуло іще хвилини дві.
Інна нарешті постукала в двері й почувши “Увійдіть”, рішуче відчинила двері.
У відповідь на жест сідати та запитальний погляд Федора Стригуна Інна відрекомендувалась, уточнивши, що вона — та сама особа, котра три місяці тому написала йому листа.
– Так-так. Я пригадую. Досить добре пам»ятаю вашого листа.
І несподівано запитав:
Даруйте, а скільки вам років?
– Тридцять, – знічено відповіла Інна, відчуваючи, як щось обривається всередині. Вона найбільше боялася саме цього запитання. Власне, саме це й стримувало, не дозволяло їй прийти сюди раніше. З ледь помітним тремтінням у голосі попросила:
– Я була б вам дуже вдячна, якби ви все ж таки змогли мене послухати...
Продовження у наступному номері