Є на небі сонечко й на землі

Світлій пам’яті
Ці власні рядки цитую зі шпальти газети, яка мала через кілька днів вийти у світ. Писалися вони до ювілею Леоніда Куліша-Зіньківа, який письменник мав відзначати 2 травня. Цитую з великим сумом і печаллю. Бо саме в переддень свого 65-річчя раптово зупинилося серце цього талановитого українського поета й прозаїка. Зупинилося за вчительським столом в одній із житомирських шкіл, куди запросили поета на літературний урок…

Уже й не пам’ятаю, коли то ми стрілися та познайомилися. Пам’ятаю лишень, що була та зустріч наша, коли автор цих рядків розпочинав свою довгу й нелегку дорогу у велику літературу. Тоді я ще не знав ні Петра Красюка, ні Євгена Дударя, ні Олега Чорногуза, ні інших “метрів” української гумористики, книги яких купував і читав, прагнув з них, як і з творів письменників-класиків, і собі черпати вміння писати гостро та дотепно.

А ще пам’ятаю, що то була щира розмова досвідченого сміхотворця з початкуючим. Вона, як і подальші спілкування, допомогла мені не потонути у вирі словесному, знайти свою творчу стежку в літературі, за що йому, шановному і шанованому Леоніду Кулішу-Зіньківу, низько вклоняюся.

Про творчість цього письменника писав неоднораз із різних приводів. І щоразу не втримувався, аби не похвалити, не порадіти його успіхам як перед дорослим, так і перед юним читачем. І сьогодні, у переддень його 65-річчя, кажу те саме: це талант від Бога!

Бо слово Леоніда Куліша -Зіньківа – чесне і правдиве, настояне не батьківському небі і батьківській землі, зрошене потом од невтомної праці і чистою сльозою печалі та надій, зігріте народним гумором. Надбав письменник і премій, і книг. А головне – вдячних читачів. І кожна з виданих досі 25 збірок гумору, сатири, пісень, підручників і посібників – неординарне явище в українській літературі. Тому бути поряд в одній письменницькій організації з таким митцем – і честь, і радість.

Є в Леоніда Куліша вірш для дітей “Вийшло сонечко”. У ньому поет каже:

Вийшло вранці сонечко

З-за ріки.

Цілувало соняха

Пелюстки.

І раділи дітоньки

Ще малі:

— Є на небі сонечко

Й на землі!

Погодьтеся, яка простота й чистота думки! Так розмовляти з юним читачем здатний тільки справжній художник!

А в одному з листів на мою адресу Леонід Куліш написав лаконічно: “Живу поки що”. І в цьому весь його характер, його почерк. Жив письменник повнокровно, попри всілякі життєві реп’яхи та вибоїни. І нікуди не збирався зі свого рідного Кричильська. Хіба що на нові зустрічі з друзями. Тут, у Кричильську, весь вік провчителював, тут написав свої книги, діждався дітей та онуків. І досі, як казав незабутній Степан Олійник, не виходить у запас.

«Нехай так буде ще довго-довго, поки зозулі у лісі кують, поки риба в річці каруселі виводить та півень ранки будить. Поки очі повні любові та сонця…»

А зозулі візьми – та й відкували. Несподівано для всіх, хто його знав і шанував у рідному почорнобленому Кричильську, що на Рівненщині, в далекому Казахстані, де починав трудову біографію, у Луцьку, де навчався, в багатьох куточках України й зарубіжжя, де його твори читали й видавали. Він був лауреатом премії імені Володимира Кобилянського, Всеукраїнського фестивалю «Лауреат Нобельської премії», дипомантом Всеукраїнського конкурсу «Байка –2001». Цьогоріч його твори були висунуті на здобуття літературної премії імені Лесі Українки…

Погасло сонечко Леоніда Куліша-Зіньківа... Та пам’ять про нього – з нами.

Земля Вам пухом, земляче й колего! – кажу разом з усіма письменниками Рівнещини. Та ще пропоную увазі читачів вірш, що написав відразу після похорону Леоніда Куліша-Зіньківа.



ОСТАННІЙ УРОК

Пам’яті Леоніда Куліша-Зіньківа



Збіг так швидко урок, та ні учні, ні він

Не могли все ніяк цього дня розлучитися.

І звучало йому з юних уст як уклін:

— Ось поставте, будь ласка, автограф, Учителю!



Він схиливсь над столом і бажав їм, бажав

На своїх книжечках України й здоров’ячка,

Бо ж отут, де ця школа, — проклята межа,

По якій ходить-бродить примара чорнобильська.



“Певно, трішки стомився ти, друже, коли

Почерк твій затремтів, як роса серед ночі…”

Й раптом випала ручка — й поволі схилив

Сиву голову учню на груди він мовчки…



І не чув він уже ні благань, ні жалів,

Ні того, як бринять поруділі травинки.

Лиш чорнило із ручки текло по столі,

Наче серця стрімкого останні кровинки…

Юрій БЕРЕЗА

Рівне