У смерті національності немає

ХРЕСТ МІЖ ЯБЛУНЯМИ
Поблизу оселі Марії Калинюк на хуторі Пащиха у тіні між двома крислатими яблунями багато літ про трагедію у населеному пункті нагадує хрест. Більш як шістдесятилітній період нашої історії зрівняв могилу із землею, але не завіяв безпам’ятством душевні ніші місцевих жителів.
— Тут жили сім’ї двох братів-поляків Ромашевських — по-вуличному їх кликали Броньо і Мітьо, — розповідає одна з найстарших жительок Пащихи Марія Калинюк. — Це були добрі і чуйні люди, котрі упродовж багатьох літ настільки зріднилися з українцями, що, власне, виявити якісь національні відмінності було майже неможливо. Тяжко працювали на землі, вели господарку, розмовляли українською мовою і до класу гнобителів їх ніяк не зарахуєш. Але спровокований спалах ворожнечі забрав життя усієї родини.
Пані Марія не називає національності тих, хто загнав у могилу польську родину. Причому, за кілька днів до біди селом поширювалася чутка, що родину Ромашевських мають знищити. Але і місцевий люд, і самі поляки вважали, що їм ніхто кривди не вчинить, бо нічого поганого людям не робили...
Однак по-іншому думали, а, головне, діяли вбивці. Однієї ночі вони і розправилися над Ромашевськими — вкоротили віку дев’ятьом членам родини, в тому числі п’ятьом дітям.
Уже після війни Марія з чоловіком поставили хату на місті, де у війну мешкали Ромашевські, бо це були дуже добрі люди. Відтак і доглядали за могилкою поруч із господарством. Літа зрівняли її із землею, і лише металевий хрест та вплетений у нього вінок свідчать про колишні смутні роки.
Нещодавно родичі Ромашевських, котрі мешкають у Польщі, на кладовищі у Миколаївці встановили рідні символічний пам’ятник, бо тривожити їх вічний спокій і перепоховувати не стали. Сільський голова Олег Олефір разом із громадою збирається навести лад на могилі. І зобов’язує його не тільки службовий обов’язок, а й громадянська позиція, пам’ять про убієнних...

МАМО! ДЕ ТИ ЛЕЖИШ?
Ще один хрест нагадує про війну на городі Василя Ткачука у Коханці. Тут похована жінка — чешка за національністю. За словами місцевого жителя Василя Братарчука, її позбавили життя власовці, котрих вир воєнних літ заніс у наш край. Отож, один із них начебто попросив у жінки горілки. На жаль, у хаті алкоголю не було і вона відмовила «героям». Недовго роздумуючи, один із них вистрілив у жінку. Згодом цю жертву війни «списали» на терор бандерівців. Але ж пам’ять людську в мішок не зашиєш...
Минулого літа на могилу матері приїжджав син, котрий тут не був більше шістдесяти років. Угледівши у кущах останній земний притулок неньки, він простогнав:
— Мамо! Мамо! Де ти лежиш?
Втім, син має намір перепоховати рештки матері на місцевому кладовищі. Сільська рада обіцяє сприяння і допомогу.

СХОВИЩЕ ДЛЯ НАЩАДКІВ ПЛЕМЕНІ ІЗРАЇЛЕВОГО
А ось Василь Олефір із Підбрусеня розповідає, як у 1941 році темної ночі до них у хату постукали незнайомці. Нічними візитерами виявилася єврейська родина, котрій вдалося уникнути розправи гітлерівців у гетто в Козині. Господар Григорій Олефір поселив главу єврейської сім’ї і його п’ять синів на вишки у хліві, а матір і доньку — у хаті на печі, яку завісили рядном. Одне слово, Олефіри прирекли себе на тривалий душевний неспокій, адже якби гітлерівці виявили небезпечну схованку, то їм за це довелося б заплатити власним життям. Але навіть перед страхом смерті українська родина доглядала втікачів. Ускладнювало цю ситуацію те, що на той час мама Василя була хворою і сусіди заходили її провідувати. Однак ніхто з них не виявив ознак перебування у хаті незнайомців. Втім, може хто й здогадувався про це, але волів мовчати, бо знав, чим це може обернутися не тільки «квартирантам», але й Олефірам.
Зрештою, оте тимчасове сховище для нащадків племені Ізраїлевого позначилося на долі Василя. У 1942 році окупанти вивозили українську молодь на примусові роботи в Німеччину. Сонячного ранку приїхали зайди і до господи Олефірів, згідно із «рознарядкою» до фатерлянду мала їхати старша сестра Василя Григоровича. Однак на той час вона з батьком повезла збіжжя у млин. Нагодився на ту годину додому із пасовища сімнадцятилітній Василь. Угледівши парубка, фашисти заґелґотали:
— Гут! Гут!
Мовляв, і він підходить для них.
Звісно, чекати сестру не стали, бо тривале перебування гітлерівців біля хати, де сховалася єврейська родина, могло завершитися плачевними наслідками. Отож, Василь Олефір відразу погодився на тривожну мандрівку на чужину, де, звісно, з’їв не один фунт лиха.
А втікачі із Козинського гетто «квартирувалися» в Олефірів до 1943 року. Згодом збудували в лісі землянку і перебралася туди, однак часто навідувалися у село за продуктами. Та все-таки уникнути смерті їм не вдалося. Хто і за яких обставин вкоротив їм віку — на це запитання відповіді поки що немає.

ПОВСТАНцІ
«БРЯНСЬКИХ» РЯТУВАЛИ...
А після війни у селах району з’явилися так звані «брянські», тобто жителі Брянської та інших областей Росії, котрих із рідних домівок в Україну випровадив голод. І місцевий люд ділився із ними останніми крихтами хліба, рятував від голодної смерті. Пригадує жителька Яблунівки Галина Горощук.
— Якось до нас на нічліг зайшли дев’ять опухлих «брянських». Мама постелила їм на соломі у хліві. Угледівши цих людей, бабуся злякалася і закричала:
— Вони тут повмирають!
Однак померти їм ніхто не дав. Виходили гостей із російської глибинки сироваткою: півсклянки на кожного — такі були лікувальні дози. Згодом усі ста ли на ноги.
Ще одну історію, пов’язану із «брянськими», розповів Василь Братарчук. Щоправда, відбувалася вона в Бокіймі, звідки пан Василь походить.
— У 1946 році «брянські» збирали замерзлу картоплю на полях бокіймівчан. У Великодню ніч 1946 року кілька страждальців пекли цю картоплю у вогні біля церкви. Вночі тут з’явилося кілька озброєних повстанців.
— Люди! — звернувся один з них до бокіймівчан. — Нагодуйте «брянських», чим Бог послав, поділіться з ними свяченою їжею, адже вони не винні, що Сталін довів їх до голодування!
І чи не з кожного кошика у пожитки «брянських» потекли продукти, а людське тепло притлумило важкі роздуми...
Звісно, про благородство українських повстанців з офіційної пропаганди чи літератури колись було не дізнатися. Офіційні рупори верзли лише про злодіяння бандерівців. А між тим правда крізь десятиліття і століття проростає порціями спогадів людей, котрі розповідають те, що бачили і відчували, а не обсмоктують дурман з ідеологічних помиїв...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.