...І постала капличка Святої Покрови

Якоїсь зимової ночі тут, у далекій чужині, за тисячі кілометрів від рідного Клеваня, що на Рівненщині, вона прокинулася від несподіваної думки: “ Треба в рідному селищі, де родинне коріння, де навіки залишилася в шумі дерев і переспівах пташок батьківська печаль, звести капличку на знак вдячності Всевишньому за можливість пам»ятати найдорожче і найсвятіше, що було в житті”. І та думка не дала вже заснути до ранку.
А вранці Ніна зателефонувала на Батьківщину, в рідний Клевань, до подруги рідної сестри Надії Гуц і розповіла про ту нічну думку. Натомість почула радісне:
– А я знаю місце, де капличка має стояти!
Та ще й пообіцяла підшукати помічників, серед яких має бути й селищний голова Федір Демчук.
До здійснення заповітної мрії було ще далеко. А вже Надія Гуц, Любов Шляхтич зі своїм головою обговорювали та приймали рішення щодо зведення за кошти землячки-діаспорчаники Ніни Драчук нею ж задуманою будови – каплички Святої Покрови. І охоче підтримали пропозицію, давши відповідний дозвіл. Про робочі руки вона, мешканка далекого Чикаго і громадянка США Ніна Драчук, не довго думала. Адже її син В»ячеслав, який проживає з сім»єю в Рівному, погодився будувати капличку власноруч. До справи підключилися будівельники Володимир Шевчук, Віктор Ніколайчук. А в ролі кухаря будівельників дав згоду бути Іван Чорний. Кілька сот доларів передали на зведення каплички українські родини з Чікаго Ганни Дахно, Галини Добровольської, Марії та Михайла Кривенків.
І капличка Святої Покрови в Клевані з»явилася нинішнього вересня. Її з любов»ю обсадили квітами, серед яких запахли й чорнобривці, Марія Хабура та Катерина Керзія. 25 вересня біля кургану Слави воякам УПА, що в центрі селища, відбулося її освячення (див. фото) за участю митрополита Рівненського й Острозького Даниїла, інших священиків, представників громадськості і, звичайно, самої меценатки з Чикаго. Митрополит на знак вдячності, благословення за щиру працю на користь Святої Церкви Христової та зведення каплички вручив Ніні Драчук Грамоту. Та справа не в нагороді.
– Я хочу, – сказала українка-діаспорчанка, – аби ця капличка, яку я будувала для віруючих усіх конфесій, об»єднувала всіх як храм любові, а не політичних баталій. Щоб Свята Покрова оберігала цю перлину України, якою є Клевань. Щоб українці любилися і браталися. За це я молюся щодня, пам»ятаючи, що Київ – наша мати, другий наш Єрусалим.
Хто ж вона – українка з Чикаго Ніна Драчук? Звідкіля в цієї вже немолодої жінки такі світлі почуття співпереживання, вболівання за долю України та всіх її громадян? Меценатка-патріотка ці почуття черпає з великої любові до рідної землі, яку довелося у свій час полишити через матеріальні нестатки і виїхати в Америку на заробітки. Власне, у родині пані Ніни зроду-віку шанували все українське: звичаї, традиції, мову, культуру. Тут звикли гордитися своєю національністю. Жінка пригадує свого дідуся Ананія, до якого любили прибігати маленькою в гості. Стрічаючи онуку, той неодмінно запитував:
– То хто прийшов до мене в гості?
Дівчинка, зазвичай, відповідала:
– Онучка!
– Ні, я такої не знаю, – байдуже казав дідусь.
Тоді Ніна починала говорити:
– Україночка прийшла!
І дідусь вмить яснів на обличчі:
– О, таку я знаю. Це моя онука!..
Донька українки-націоналістки, глибоко віруючої селянки, якій випало за свої переконання побувати в польській буцегарні, після закінчення нинішнього Національного університету водного господарства та природокористування тривалий час працювала інженером на різних підприємствах Рівненщини. А потім...
– З Божої волі мені вдалося виїхати на заробітки до Америки, – зізнається Ніна Драчук. – Там, у Чикаго, де мешкає понад 300 тисяч українців-еміграниів, стала працювати служницею, доглядаючи немічних старих та хворих американців. Там вийшла заміж за сліпого українця-націоналіста. Одержала американське громадянство. Нині мешкаю в найманій кімнаті разом із українкою-емігранткою з Вінниці і щомісяця плачу 500 доларів за житло. Щоправда, більшість часу перебуваю на роботі. Заробляю 1500 доларів. На життя вистачає. Однак користуємося ми, вихідці з України, магазинами нижчого класу. Утім, емігрантів на роботу до розумних і здорових не беруть. Але читаю постійно Біблію. Вона допомагає мені нести свій хрест. Інколи не вистачає витримки, бо доводиться зустрічатися й з образами. Та треба якось жити. Вивчила на побутовому рівні англійську, закінчила курси асистентів медичних сестер. Однак працювати за цією професією не дозволяє мені віковий ценз. Тож доводиться нерідко цілу добу не покладати рук як служанці чи, як дехто з наших “соромливих” каже, управителю домашнього господарства. Хоча за це дуже не розживешся...
Американці-друзі часто-густо цікавляться в Ніни Драчук, чому вона погоджується на таку важку працю. А що відповіси? Працюєш ради заробітку. Знаходить емігрантка і час для громадської роботи. Вона є членом управління чикагської православної автокефальної церкви Святої Покрови, членом управи цієї церкви. Вона постійно намагається хоч чимось допомагати таким же українцям організовувати та проводити національні свята. Не залишилася й осторонь президентських виборів в Україні, Помаранчевої революції. Громада, до якої належить Ніна Драчук, зібрала тоді і переказала на Батьківщину понад 250 тисяч доларів, про що писали тамтешні україномовні періодичні видання. Бо такі, як наша землячка, хочуть добра рідній державі.
– В Україні має працювати закон на людей, а не на вибраних осіб, – каже пані Ніна. –Винні мають відповідати перед цим законом. Кажу це як громадянка, котра хоче повернутися жити на рідну землю. Сподіваюся на з»яву в Україні закону про подвійне громадянство...
А ще пише емігрантка вірші, які друкують україномовні видання Америки, зокрема газета “Українське слово”. В одному з творів авторка промовляє:
Моє коріння – в Україні,
З нього черпаю сили до життя...
Ось так і біжать її літа. Тілом вона – на чужині, а душею – в Україні. Уже 10 років. Розмовляю з гостею редакції, вслухаюся в її привітний голос, гарну українську мову. І мимоволі в очах вловлюю тугу за рідним краєм. Чи ж у неї однієї такі очі?
Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.