ВЕЛИКЕ ЩАСТЯ ЧУТИ

Запитайте жінку, що їй потрібно для щастя, і, напевне, перше, що вона відповість, — щоб діти були здорові. І хіба можуть бути сумніви? Веселий дзвінкий сміх, який наповнює оселю радістю, кругленькі здивовані оченята від зустрічі з чимось вперше побаченим, безліч запитань, на які вже й доросла людина іноді не одразу знайде відповідь – усе це гріє душу матері, додає наснаги і робить життя прекрасним.
Але чи у всіх родинах це щастя безхмарне? І що робити тим, у кого дітки народжуються із фізичними вадами, а коштів, як і у більшості населення, недостатньо не тільки для лікування, а й для нормального існування? Вихід один – потрібно шукати людей, яким не байдужа чужа біда, які готові прийти на допомогу і зроблять усе, аби допомогти.
У 1991 році сім»я Жолобчуків переїхала з Рівного в село Липки. Тут жили батьки Ольги. Синові Володі на той час було три роки. Як і всі дітки його віку, забавне, рухливе мале хлопча. Ну, трішечки пізніше почав розмовляти. Але ж хіба може хтось точно сказати, в якому віці має почати дитина із звуків творити слова?
Якось, граючись, забрів Володя у малинник. Не раз кликала його мати, а хлопчик не реагував. „От хитрун, — подумалось матері, — вдає, що не чує”. А він не вдавав, він справді не чув. Після обстеження встановили діагноз – неврит слухових нервів.
Зараз у сім»ї Жолобчуків троє дітей. Старшому Володі – 17, середньому Сашку — 12 і найменшенькій донечці Оксанці — 9 років. У Оксанки ті ж самі вади зі слухом, що й у її старшого братика. Єдиною надією для неї був слуховий апарат. Але ж він такий дорогий! А для сім»ї, яка проживає в селі, займається веденням домашнього господарства, 6,5 тис. грн. – величезні гроші. А так хочеться побачити усміхнені оченята донечки, так хочеться допомогти їй розвивати мовлення, бо хоч і відвідує школу, розмовляти їй важко. Та й слова ще не всі знає. Потрібно чимало чого вивчати. Куди тільки не зверталась у минулому Ольга! І до народних депутатів, і до керівництва району, і навіть у приймальні Президента Кучми була. Обіцяли, усі обіцяли. Та тільки від обіцянок користі ніякої. Але, як кажуть, хто стукає, тому відчинять.
Порадила якось їй голова комісії Ірина Тищук звернутись до голови райдержадміністрації Валерія Бейлаха. Не вірилось Ользі, що щось із цього вийде, але якось, перебуваючи у Гощі з Володею (приїхали до лікарні), вирішила зайти. Припало це на кінець листопада 2005р. І яким же великим було її здивування, коли нещодавно жінці повідомили, що потрібно їхати у Київ з Оксаною, аби підібрати потрібний апарат.
Повернувшись назад зі столиці і йдучи по вулиці, Оксанка заплакала. Ольга занепокоїлась: у чому ж річ? А проблема була в тому, що Оксану налякав шум вітру, такий звичний для нас і такий грізний для дитини, яка чує його вперше. А скільки ще доведеться їй почути у своєму житті! І хай все, що почує, буде лише хорошим: ніжні батьківські слова, спів жайворонка в полі, шелест листя під ногами...
Вдячності матері не було меж. Вона разом із Оксаною та Володею приїхала до Валерія Бейлаха, аби продемонструвати слуховий апарат у роботі. Оксана чує, промовляє, відповідає на запитання. Їй ще важко, але ж у неї реабілітаційний період. З часом вона звикне, вивчить слова, яких ще не знає. Спостерігаючи картину зустрічі Оксани із головою РДА Валерієм Бейлахом та його заступником Галиною Савчук, подумалось: день змінює ніч, весна приходить на зміну зимі, міняються люди у коридорах влади. І як важливо, щоб людина, в руках якої — долі багатьох, була хорошою, чуйною, доброю. Вічною є лише пам»ять. Пам»ять про хороші справи, вчинки. І чим більше їх буде в нашому житті, тим легше стане жити усім нам.
Хай тобі щастить, Оксанко!
Ірина ПОВАР,
Гоща.