Живе спогадами

На Галині — чорний, ледь потертий елегантний костюмчик, очевидно, ще зберігся з періоду її зрілої молодості, завжди перекручені панчохи і зачовгані босоніжки. Зате капелюшок — шик! Немов тільки що із салону мод. Вона все життя аж до пенсії працювала бібліотекарем, досить начитана, а тому і в модах непогано орієнтується, зокрема — в капелюшках. Життя Галини, як і в її ровесниць, промайнуло стандартно, немов один день. Нічим особливим не відрізнялося від буття інших співвітчизниць. Хоча одна контрастна відмінність все-таки існує, але про це пенсіонерка не зізнається першому стрічному. Може під великою таємницею повідати тільки найближчим друзям, і то під настрій. Галина у свій час мала аж трьох чоловіків. Не подумайте дурного, не одночасно. Для теперішніх жінок це дрібниці — ще й більше мають, а тоді... Але що вже вдієш — така жіноча доля. Перший — Іван, був адвокатом. Гарно жили, дружно і заможно. Щоліта їздили у Крим на курорт — нижче чоловік не опускався. А Кавказу чомусь не любив. Казав, що ще під час служби в армії із грузинами запальними щось не поділив. Ось відтоді й виникла непримиренна неприязнь. Але перше кохання скінчилося трагічно. Зарізав Івана у під’їзді його ж підзахисний, який вийшов із буцегарні після відбуття терміну ув’язнення. Очевидно, хтось чимось не догодив, а злість і помста каменем звалилися на невинного адвоката. Потім один відомий у місті контрабасист наймав кімнату. Теодором звали. У його круглому обличчі вловлювалося щось котяче: уявний спокій, круглі зелені очі і вуса, що стирчали врізнобіч. Звичайно, почуття свої він ховав глибоко у душі, але ж погляд усе видавав. Тому й Галина закохалася у нього без пам’яті. Інколи ввечері запитає його: “Чаю хочеш?” А Теодор мовчить, немов у рот води набрав, кільки проникливо дивиться, не випускаючи із уваги жодного її поруху. Так мовчки й жив. А у день зарплатні напивався вина до поросячого вереску і до півночі розводився про своє тяжке босоноге дитинство, бо його батьки змушували пасти корову і теля. І лупцювали малого Тадика, як Сидорову козу. Певно, було за що... Із Теодором на курорти не їздили — його статки не дозволяли такої розкоші. Поїхав сам у Феодосію і не повернувся, ніби його там акули зжерли. Галина у самотності похоронила у душі контрабасиста. Навіки! Як зрадника і невиправного злісного бабія, що не гідний і крихти її уваги. Третім чоловіком був зубний технік Рудольф. Цей любив жити на широку ногу. Завжди в оселі було весело, безліч квітів прикрашали і кімнату, і кухню, і навіть ванну. У вихідні — повна квартира відомих в обласному центрі гостей: шампансьське лилося рікою, тости, п’яні поцілунки, безкінечні розмови про політику, анекдоти. Не життя, а рай. Проте й він скінчився. Рудольф раптово помер від інфаркту і в її двокімнатній квартирі запанувала могильна тиша. “Безтурботну веселість покійник забрав із собою, — не раз думала потім Галина на самоті . — Хоч він дуже багато дурниць базікав, але все одно шкода людини... А згодом, уже на схилі літ, зав’язався у Галини любовний роман із Олексієм із Криму. Познайомилися через шлюбне оголошення у газеті і відтоді тривалий період спілкувалися за допомогою телефону. Одне одного зроду-віку не бачили, а почуття розгорілись і набули такої напруги, що, здавалось, телефонний кабель від Криму до Рівного спалахне шаленим полум’ям. Олексій кликав Галину до себе, мовляв, кидай усе і приїжджай у Крим, разом будемо вік доживати на березі Чорного моря... Вже зважилась їхати, навіть квиток взяла на потяг, а потім обміркувала усе до дрібниць і не наважилася залишати своє домашнє затишне гніздечко. Та й вік уже не той, щоб стрімголов кидатися у вир невідомості. До того ж Олексія вона не бачила і не знає, що він за людина, бо по телефону всього можна наварнякати. Може, не дай Бог, колишній зек чи якийсь збоченець, розповідями про яких почали кішитити газети. Галина здала на залізничному вокзалі у касу квиток на потяг до Сімферополя, який зопалу придбала, і більше не відповідала на наполегливі і затяжні міжміські телефонні дзвінки. Так навіки згасли палкі заочні почуття. Як би там не було, а всі кохані чоловіки Галині залишились по той бік квітучих років. Уже ніколи не повернути назад жодної хвилини, бодай секунди хвилюючого минулого. Ось тільки спогади безсмертні, вони вночі обсідають голову Галині і не дають заснути старенькій. Пригадується усе до дрібниць, немов події відбувались вчора чи сьогоні вранц. Наступного дня від нічного безсоння макітриться і болить голова. Галина ковтає анальгін, запиває перевареною водою й проклинає свою дурну звичку витягувати із минулого вкриті пилюкою події. А найбільше Галина шкодує, що не мала дітей, їх і не могло бути. Лікарі про це їй жорстоко повідомили ще в молодості. Тому й не мала можливості воркувати з онуками і правнуками, як ровесниці. А так хотілося б ... Однієї ночі Галина зробила для себе разюче відкриття: вона живе спогадами, живе минулим. І якщо хтось невидимий відбере у неї пройдений світ — вона раптово помре, її не стане, безжальний вітер реальності розвіє нетривку безодню напівзабутого. А в спогадах у неї все так ідеально побудовано, що всі давно обходяться без конфліктів і суперечок. Без проблем Галина у минулому може вишикувати в одну шеренгу трьох своїх чоловіків, конкретно розповісти про позитивні риси їхніх характерів, без боязні кожному вказати на разючі недоліки. І, головне, у спогадах всі вони мирно співіснують, не конфліктують, чого, певно, не могло бути у житті. У житті її колишні чоловіки за неї, колись молоду і вродливу, горлянки поперегризали б один одному. А тепер...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.