Душа віддана дітям

Професіонал


— Як Вам вдається віднайти талант і відшліфувати його?

— Головне в нашій роботі — любов до дітей. Я люблю всіх своїх учнів. І тих перших, які вже давно виросли та мають своїх дітей, і тих, які займаються зараз. Важко, але необхідно знайти підхід до кожного, зрозуміти внутрішній стан вихованця і вже тоді передавати свою майстерність. Вершиною тренерської діяльності є перемоги учнів. І тут я можу виділити тих, ким пишаюся. Тих, які досягли найбільш вагомих результатів — це п’ять майстрів спорту міжнародного класу: Юрій Воскобойников — чемпіон світу серед юніорів з важкої атлетики, Сергій Астахов — чемпіон Радянського Союзу (вперше в історії виконав норматив майстра спорту СРСР у чотирнадцять років), Андрій Демчук — чемпіон Європи серед юніорів, Микола Гордійчук — чемпіон Європи серед юніорів, Андрій Мушик — бронзовий призер чемпіонату Європи. Останні троє — учасники Олімпійських ігор. Андрій — у Сіднеї 2000 року, а Анатолій та Микола — в Афінах 2004 року.

— Ви з дитинства хотіли займатися тренерською роботою?

— Тренерською — не знаю, але, що вона має бути пов’язана зі спортом — так. Я народився у селі Михалківці Острозького району Рівненської області. Закінчив восьмирічну школу, а в 9-10 класи ходив до сусіднього села Сіянці. Два роки вісім кілометрів до школи за доброї погоди долав на велосипеді, а коли був сніг, то на лижах. Крім того, бігав, стрибав, плавав, що й зараз дуже люблю. Після закінчення школи відслужив у збройних силах і поступив у Івано-Франківський технікум фізичної культури і спорту на відділення важкої атлетики. Щоправда, спершу хотів на легку атлетику.

— А як сталося, що Ви змінили направлення?

— Я любив легку атлетику, багато бігав. Але при прийомі документів сказали, що гарантії того, що поступлю, немає. Був великий конкурс. А в моїх ”суперників” було те, чого не мав я, — звання та перемоги на різноманітних змаганнях. Ось тоді один із тренерів технікуму порекомендував спробувати себе у важкій атлетиці. Я самотужки освоїв техніку, поступив і... просто закохався у важку атлетику. Крім усього цього, я любив малювати. І одного разу сталася неприємність. Під час навчання в технікумі я отримав важку травму ока — потрапило скло, коли робив скляну мозаїку. Лікарі заборонили займатися штангою. Проте я настільки захопився важкою атлетикою, що не уявляв свого подальшого життя без неї. На тренування брав пов’язку, зав’язував око і займався...

— Ваша трудова діяльність пов’язана лише із Здолбнунівською ДЮСШ?

— Зовсім ні. Розпочинав свою тренерську кар’єру в Березному, куди потрапив після розподілу. Саме в Березнівській ДЮСШ я робив свої перші кроки у тренерській діяльності. Першого свого майстра спорту підготував у тій школі. Потім сталося так, що запросили до Здолбунова, де пообіцяли квартиру. Довго наважувався на переїзд, адже багато сил та душі вклав у підготовку місцевих спортсменів. Проте після розмови з керівництвом у Березному зрозумів, що перспективи немає. Жити в гуртожитку не хотілося, а в Здолбунові відразу давали однокімнатну квартиру. З жалем, ледь не плачучи, я залишив своє перше місце роботи. З часом образа відійшла на друге місце, а на перше вийшло величезне бажання виховати гарних спортсменів у Здолбунові і ”помститися” Березнівській ДЮСШ. Я — принципова людина і радий, що вдалося виконати свій задум.

— В чому секрет Вашого успіху?

— Ніякої таємниці тут немає. Є бажання виховати молодого чоловіка. За більш як 30-річну трудову діяльність я жодного учня не вигнав із секції чи не прийняв. Зовсім інша річ, що не всі можуть витримати навантаження. До кожного учня в мене свій підхід. У кожного вихованця є особистий зошит, у якому я розписую результати спортсмена на кілька років вперед. Так крок за кроком ми разом йдемо до нової вершини. Я не знаю тренерів, які так роблять — всі йдуть за шаблоном. На мою думку, тренер зобов’язаний ставити ціль, вказувати дорогу, як до неї йти, а учень повинен пройти цей шлях. Якщо бажання одного та допомога іншого стануть одним цілим, то перемоги й успіх прийдуть.

— Як у Вас проходить робочий день?

— Розпочинається він о шостій годині ранку. Відро холодної води на себе, молитва до Бога — і беруся до роботи. Закінчую з писаниною й о 9 годині вже у школі. Там працюю до 21 години. Більшість свого життя я проводжу в залі спортивної школи. Аби встигати все робити, доводиться підтримувати себе у спортивній формі. Та й учні дивляться на свого тренера і беруть приклад. Як-не-як, я — п’ятиразовий чемпіон України з важкої атлетики серед ветеранів, срібний призер чемпіонату світу. Там поступився поляку і будь-що хочу взяти реванш. Це одна з моїх заповідних мрій — бути чемпіоном світу серед ветеранів. Якщо все буде добре, я стану ним!

— Крім цієї мрії Ви маєте якісь потаємні бажання?

— Звичайно є. Але про всі не буду розповідати. Як я казав, одне з них — хочу стати чемпіоном світу. Інше — коли вийду на пенсію, написати методичку із занять важкою атлетикою. Їх є вдосталь, але більшість з них написані так, що не кожен тренер у них розбереться. Важко на практиці керуватися рекомендаціями теоретиків. Я ж хочу зробити її доступною для кожної людини. Проте в мене ще багато роботи в школі. Прикро про це говорити, але підготувавши багато хороших спортсменів, не можу виховати хорошого тренера. На жаль, жоден із моїх вихованців не може стати мені надійною заміною. Немає зараз тих фанатів, які віддавалися б повністю вихованню дітей. А працювати необхідно багато. Школа наша розміщена в приміщенні колишньої типографії. Майже все тут зроблене своїми руками — моїми та моїх вихованців. Тут вкладена моя душа. Як кажуть про мене: створи Гордійчуку умови — не буде працювати. Це, звісно, жарт. Я не хочу сказати, що нам не домагає місцева влада. Сприяє Здолбунівська районна адміністрація та міський голова Здолбунова Олександр Ольшанський. На жаль, важка атлетика не прижилася в обласному центрі. Є відділення в Здолбунові, Березному, Нетішині. А от у Рівному немає де тренуватися. Проводити чемпіонат області доводиться не в обласному центрі. Я не скаржуся, просто констатую факт. Попри все, ми працюємо, здобуваємо нагороди і виховуємо юні таланти. Виховуємо не тільки спортсменів, а, головне, людей!

— Дружина не ображається, що Ви більшу частину життя проводите в школі?

— Не без цього. Проте я дякую долі, що в мене така дружина. Як би не було в житті, які б труднощі мене не переслідували — вона завжди підтримує. Після одруження Валентина — моя помічниця, мій надійний тил. Всіляке було у спільному житті, але вона розуміла і допомагала мені. Без неї не вистачило б сил на школу, спортсменів. Разом виховали двох дітей — Миколу та Марину. Дякую Богу, що вона в мене така є.