ДРАМА ПРО КРИЛА

А вона, божевільно дивлячись насмішникові у вічі, наступаючи на нього, говорила до нього словами матері Марусі Чурай:
– Чужа душа – то, кажуть, – темний ліс.
А я кажу – не кожна. Ой, не кожна.
Чужа душа – то тихе море сліз...
Плювати в неї – гріх тяжкий. Не можна.
Останні рядки вже геть тихо, але твердо так мовила. І насмішник застиг, вражений, а тоді здійнявся й помчав від неї щодуху. Вона ж лишилась стояти на місці. Спершу мовчала. А через мить полю, траві, придорожнім деревам далеко чути було її сміх – молодий, дзвінкий, розгонистий і уперше – радісний. Вона повірила в себе. У свою щасливу зірку. Вона має, таки має акторський хист. І що їй роки, втрачений час! Вона усе ще надолужить. Й Івана розшукає. Вони ще зустрінуться. Обов»язково зустрінуться.
Інна не йшла, а летіла, душею летіла, щоб зустрітися зі Стригуном і зіграти йому свою Марусю Чурай. А тут, треба ж таке! Заньківчани привезли „Марусю Чурай” до Рівного. І на сцені не вона, інша Маруся Чурай стоїть перед суддями. Коли артистка почала говорити, то Інна зауважувала, що у неї не так, вона бачить цей образ інакше. Ця артистка знаменитого Львівського театру імені Марії Заньковецької не сприйняла, не перейнялася так болем Марусі, як вона, Інна. Для неї це тільки роль. Для Інни – саме життя. Доля Іннина у цій Марусі.
Тож коли репетиція була завершена і Стригун запросив Інну на сцену, вона оголосила, що продовжуватиме „Марусю Чурай”.
І почалося дійство. У сучасному одязі, без гриму, довгої коси, але то була Маруся! У кожне слово вкладене було тонке чуття. Внутрішня сила, одухотвореність, краса!
Інна не дійшла ще й до середини розпочатого діалогу Марусі з матір»ю, як Федір Стригун жестом зупинив її, збуджено вигукнув:
– Людино Божа, та де ж ти була до цього часу? Де? Чому не вступала до театрального інституту? Тоді, коли було тобі дев»ятнадцять, двадцять чи навіть двадцять три роки? Чому?
– Бо я із села. Батьки мої – прості колгоспники. Ані грошей, ні протекції. Хто б мене прийняв?
З характерною для нього гарячковістю Федір Стригун заперечив:
– О, свята простота! Яка наївність. Вам не потрібно жодних протекцій! Ну чому, чому ти така? – вигукнув. – У той час, як тисячі бездарних упевнено стукають у двері театральних вузів і театрів і таки пробиваються, не гребуючи при цьому ніякими засобами, справжній талант власноруч себе закопує. Ет! Що тепер казати, – махнув рукою. Запросив Інну сісти поруч.
Сидячи в сутінках порожньої театральної зали, Стригун розкривав перед Інною завісу найболючішого, бо вважав, що нехай гірку, але мусить вона випити цю чашу до дна, знати правду, щоб не ламалися потім її крила і не нівечилась душа. Тож нехай краще одразу проковтне цю гірку пігулку й вирішує сама... Він розповідав про свого колегу, одного талановитого актора, який лише у віці 50-річному віці років здобув звання заслуженого. А тим самим і довгоочікувану можливість обирати ролі по собі... А то все йшов до цього, бо не мав спеціальної акторської освіти, а так само, як Інна, закінчив філфак університету. При нашій совєтській бюрократичній системі талантам, та ще й в українському театрі, шлях до себе дуже нелегкий, тернистий.
– А якщо врахувати обставину, що ти жінка? Вийдеш на головні ролі у років сорок чи п»ятдесят. Та чи будуть це ті ролі, до яких лежить твоя душа? Не Марусю Чурай тоді гратимеш, а хіба що її матір. Моя порада така: шукай собі режисера, Інно. Сама створи собі театр. Театр одного актора. У тебе все для цього є: відчуття слова, уміння перевтілюватися і переживати роль. Звертайся, завше допоможу порадою і чим зможу. Хай щастить! – вони підвелися. Федір Стригун тепло посміхнувся, подивився Інні в очі, а тоді взяв її руку і підніс до уст. Інна ніколи не забуде цієї розмови.
Після зустрічі зі Стригуном вона ще поїхала до Києва, до театрального інституту імені Карпенка-Карого. І там зустрілась їй також людська душа. То була жінка, доцент кафедри театрознавства. Уже не пригадує Інна її прізвища, але слова її, як чудодійні ліки, додали спокою і впевненості. Та жінка говорила про іскру таланту. Якщо вона є в людині, то мусить проявитися. Як би не складалися життєві обставини. І не обов»язково грати в театрі, можна бути де завгодно: у школі, газетним кореспондентом чи науковцем, будь-ким, але завжди нести до людей власне бачення, відчуття високого художнього слова.
Інна вирішила і справді шукати режисера. Та поки що треба зробити перший крок: переїхати до міста, облаштуватися, знайти якусь роботу. Адже треба якось жити. Забрати від мами доньку. А там облаштується, і час покаже, що робити. Так і вчинила. Зупинилась поки що у родичів. Роботу ж знайти було нелегко. Де тільки не шукала! Її прослуховували у філармонії, побувала в музеях, пооббивала пороги кількох редакцій. Це місто не знало її. Було чужим і непривітним. Тож подалася до міськвно. Там їй запропонували роботу учителя української в російській школі. Інна не мала вибору і погодилася.

Продовження в наступному номері.