Конкуренції не бояться, та й сміття навкруги багато

Ноу-хау

Конкуренції не бояться, та й сміття навкруги багато

Нині знайти та утримати ціну в складному підприємливому світі не так уже й легко. Принаймні, потрібно щонайменше сповідувати триєдину вимогу: давати конкурентноспроможну річ, мати надійних постійних партнерів і йти в ногу з часом. Як на мене, то ПП „Асатрян” успішно „вписалось” у ці правила, бо випущені тут будівельні матеріали, зокрема полімерпіщана черепиця, користуються попитом, не скаржаться і на відсутність постачальників сировини, та й ніс тримають за вітром, намагаючись реагувати на вимоги ринку. А освоїв підприємливий Асатрян Самвел Артуші незнану дотепер у західноукраїнському регіоні технологію випуску продукції з пластикових пляшок і поліетиленової плівки.

Невеличке підприємство (цех і складське приміщення) на околиці села Привільне. Недовірливий, навчений гірким досвідом від різноманітних техногенних катастроф місцевий люд із насторогою поставися до незвичного виробництва, започаткованого вірменином. Та сільський голова Юрій Момотюк, ознайомившись із «паспортом» майбутнього виробництва, погодився на оренду колишнього колгоспного складу. Адже побутових відходів у нас чимало. І чи не найефективніший спосіб позбутись від використаної упаковки – вторинна її переробка. Це вигідно з економічної та екологічної позицій. Ось у США, Японії та Канаді її запровадили ще в 80-ті роки минулого століття, навіть національні програми з відповідним державним фінансуванням прийняли, мета яких – припинити забруднення навколишнього середовища. Практично вирішили питання утилізації відходів упаковки (додали безпечне знищення твердого сміття, що не піддається переробці) в країнах Європейської Співдружності, де діє єдиний закон про стратегію використання відходів упаковки. Між тим, перероблена тонна пластика дозволяє зекономити 750 кілограмів нафти. А лідером тут є Німеччина, де переробляють майже 80 відсотків сміття (починаючи від пластика і закінчуючи пакетиками з-під чаю). Правда, пан Самвел за основу взяв російську технологію, з якою познайомився на підприємстві на Київщині. Випускник будівельного ВНЗу не без цікавості для себе дізнався, що в природних умовах звичайні відходи ведуть себе по-різному. Бавовняна тканина „тримається” півроку, нейлонова – до 40 років, а скло може пролежати в грунті від 500 до 1000 років, зате пластикова тара – безсмертна, бо взагалі не розкладається. В Україні щороку випускають 15 тисяч тонн тари, де переважає поліетилен чи полістирол. Закопувати в землю такі відходи – забруднювати літосферу, хоронити в морях – шкодити гідросфері, спалювати – втягувати населення у вир справжньої хімічної війни. До речі, в Китаї вже заборонили захоронення таких відходів, у Європі цей захід вступить у дію в 2012 році. Вихід тут один – повторна переробка. Третій рік на ринку будівельних матеріалів пропонується полімерпіщана черепиця. Аби виготовити надміцний, термостійкий будматеріал, потрібно небагато: 30 відсотків полімеру і 70 відсотків піску та неорганічні добавки – пігменти фірми „Байер” (Німеччина), що роблять черепицю стійкою до ультрафіолетових променів і зберігають її колір. А пропонують тут споживачам черепицю вишневого, червоного, коричневого, зеленого, цегляного і навіть синього кольорів. До того ж виріб за багатьма параметрами переважає інші види. Зокрема, маса квадратного метра (20 кілограмів) вдвічі легша за керамічну чи цементно-піщану, має низьку теплопровідність, добру шумоізоляцію, володіє високою міцністю, стійка до впливу шкідливих речовин, витримує діапазон температур від -25 до + 60 градусів за Цельсієм, а головне, за ціною доступна пересічному будівельнику, проходить контроль якості. Придбане на Житомирщині обладнання дає можливість чітко налаштувати виробничий процес. Сировину (плівка, кульки, пляшки, пластмаса) надає рівненська фірма за ціною 80 копійок за кілограм. Відходи сортують, кілька разів подрібнюють, плавлять при температурі 230 градусів. Далі „ковбаски” під важким пресом формують в акуратні плиточки. Весь процес здійснюється на чотирьох верстатах. За зміну робітники Андрій Гожий, Олександр Івчук, Андрій Козуб, Дмитро Заставіцкий випускають 35 квадратних метрів черепиці (можна за добу давати 120). Поки що тут зайнято шість чоловік, невдовзі число робітників подвоїться. Бо планують випускати тротуарну плитку, якість і міцність якої теж вражаюча. Сам намагався власною вагою „розчавити” невеликий кольоровий черепичний квадрат, але нічого з цього не вийшло. Важко застати пана Асатряна на господарстві. І того дня вирішував питання на орендованому асфальтному заводі в Ужиницях, що в сусідньому Млинівському районі. Ото про сьогодення та завтрашній день підприємства розповіла завідуюча складом готової продукції Світлана Деднюк. У найближчих планах – впорядкування території, спорудження власного асфальтного заводу, газифікація, розширення числа робітників. Заробляють тут до тисячі гривень у місяць. Любителів заглянути в чарку не беруть. Отак помаленьку стають на ноги. По-різному вирішують проблему земляки. Читав, що в Івано-Франківській області двоє ентузіастів на примітивному обладнанні (труба-піч діаметром 30 і довжиною 150 сантиметрів) із пластмасової стружки роблять „пластилін”, що йде на виготовлення черепиці. В Печеніженській школі (Прикарпаття) учні із тих же пластикових пляшок виготовляють піноблоки з нікельованим та хромованим покриттям. Правда, мало відомо про саму технологію таких виробів. Подекуди намагаються „пустити” порожні пластикові пляшки на вирощування розсади. У Корці з них учні зробили переправу через річку, а в Дубні – збудували пліт, на якому мріяли добратись до Чорного моря. Та це слабкі спроби очистити Землю-страдницю від отруйних відходів. Добре було б, якби в Україні вирішили питання на державному рівні...

Василь ЯНОШІ,

Дубно.