Нашестя графоманів

Графомани мережать старанно заримовані рядки до всенародних свят, і сімейних урочистостей, висловлюють любов до природи і переживають з приводу подій в особистому житті від першого побачення до розлучення. Пишуть графомани і поезію, і прозу, і драматургію, і критику, наполегливо засмічуючи людям мозок примітивним змістом і бідною мовою. Вони, як правило, надто плодовиті і за короткий термін переводять нанівець кілограми якісного паперу.
Інколи такий словоблуд, долаючи всі кордони дозволеного і забороненого, стає графоманом у повному розумінні цього слова. Перетворюється у автора недолугих «шедеврів», які фактично не відбулися. А сам уперто вірить у їхню історичну, естетичну і громадську цінність, за всяку ціну прагне популярності, визнання його таланту чи, не дай Бог, геніальності, яких і близько у нього немає. Крім того, такі автори фальшивих творінь буквально завалюють рукописами редакції газет і журналів, відбирають у редакторів і літературних консультан тів дорогоцінний час і здоров’я. А також досить вправно збивають орієнтири у читачів не на справжні мистецькі цінності, особливо у молодих, малодосвідчених, а на безлику підробку.
Така, з дозволу сказати, літературна самодіяльність уже успішно перекинулася й на інші види мистецтва. Особливо успіш но процвітає графоманство при складанні так званих сучасних пісенних текстів. Слухаєш такі “суперхіти” і мимоволі думається, що їхні автори не тільки дуже далекі від хоча б побіжного знання теорії літератури, а й взагалі навіть у середню школу не ходили. Бо зовсім не засвоїли програмного матеріалу з української мови та літератури. Хоча претендують на власну оригінальність...
Графоманство завжди породжувалося звабливою видимістю легкості, вседоступності: взяв авторучку, купив паперу і пиши собі скільки завгодно, хоча більшість сучасних дітей також освоюють письмо ще у дошкільному віці. Тому виникає у зв’язку з цим запитання: “А чому, нікому в голову не приходить стати без спеціальної підготовки і здібностей актором, космонавтом, чи, скажімо, гінекологом або хоча б трактористом. А ось освоїти письменницький фах — скільки завгодно?. І при цьому зовсім не володіючи основним літературним матеріалом — мовою, словом, певною специфікою тощо. Не кажучи вже про талант, обдарування чи хоча б абиякий хист. При цьому переважна більшість графоманів вважають себе геніальними, що також є хворобою, із якою треба звертатися не до редакторів, а в спеціалізований медичний заклад. Адже вони здатні римувати лише: “кров — любов” , “сонечко — віконечко”, “осінь-просинь”...
Войовничий графоман завжди переконаний, що його псевдодоробок значно кращий, ніж у будь-якого автора, що постійно друкується. І енергія словоблуда не така вже й безневинна і бездіяльна, як здається на перший погляд. Не ставши явищем літератури, з дозволу сказати, твори графоманів завдають тій же літературі багато шкоди. Чого гріх приховувати, прагнення надрукуватися за всяку ціну частенько стає нецілою, примітивною словесною грою у святі для справжніх письменників поняття, звертанням до актуальних тем сучасності, які антихудожнім вирішенням тільки дискредитуються в очах публіки, що читає.
За останні два десятиріччя кількість графоманів щонайменше потроїлася і на читачів буквально хлинуло нашестя їхніх “шедеврів”. Передусім цей негативний процес виник тому, що у сучасних видавництвах, переважно, приватних, немає висококваліфікованих редакторів, видавців цікавить лише прибуток за всяку ціну. По-друге, автори безбожко тиражують все, що їм заманеться, звичайно, якщо вони мають гроші оплатити видавничі послуги: ніяких перепон немає. У радянський період цю навалу стримували досвідсчені редактори видавництв — самі літератори, і прискіплива, як не дивно, цензура. До речі, це була єдина користь від цензури. По-третє, нині графоманів безперервно плодять так звані “літературні факультети” численних приватно-провінційних вищих навчальних закладів, їхні випускники, здебільшого недоучки, озброєні дипломами професійних письменників, заполонили навколо літературний і читацький простір, безперерчно вважаючи себе “видатними”. Адже у цьому їх наполегливо переконували протягом 4-5 років недолугі і далекі від літературознавства викладачі.
По-четверте, успішно забруднюють чисту ріку літературного процесу й літоб’єднання, особливо школярські, які також протягом тривалого часу морально калічать дітей, переконуючи їх у власній унікальності. І частенько за грубі гроші...
А завершити свої роздуми, які не претендують на беззаперечну об’єктивність, хочеться словами видатного сучасного українського прозаїка Валерія Шевчука: “... коли ти прийшов у літературу, то треба її вивчити від самого початку і до кінця, знати її на рівні професора, принаймні не менше, а то й більше. Це потрібно для того, щоб мати той гумус, на якому виростає літературна творчість.” Хоча й виконання, навіть найретельніше, цієї поради не застраховує від нашестя графоманів.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.