Рівне:

життя довжиною 125 сантиметрів

Суспільство 11-січ, 2007, 13:329 prov 705
Років двісті тому з’явились у цій місцині перші поселенці, на узліссі звели хатини, почали відвойовувати в зеленого друга ниву. Отак і виник хутір Раї, вже четверте покоління поліщуків дає тут собі раду на не вельми родючих наділах. Та ще свідки того далекого часу від дворів залишились — віковічні дуби на межах обійсть у двох-трьох хуторян підпирають небо.
Здається старому Данилкові, що дерева були завжди однаково великими — і коли в дитячі роки лазив на верховіття видирати воронячі кубла, і коли на кілька літ покидав хутір, і тепер, коли прийшла 75 зима. Минулої осені приїжджали на хутір іномаркою троє «нових українців», довго прицінювалися до патріархів, задираючи бриті голови вгору, та господарі про торг і мови не починали, бо не уявляли своїх садиб без заспокійливого шелесту дубів. То нічого, що листя на них довго не розпускається — зате навіть при перших заморозках, пізно восени золотом видзвонює, відсвічує, мелодійно гуде у високості. Не порівняти їх із тремтливою тополею — дуби стійко тримають удар долі.
Ганна та Кіндрат Дулевичі мало чим різнилися від сусідів. Потихеньку порались на власних латках поля, живність розводили: у дворі бекало і мукало, хрокало і гелготало, кудахкало і рявкало. І діток справно родили: вісім разів до їхнього обійстя прилітав щедрий лелека — шестеро донечок і двох синочків по собі лишив. До вересня 39-го попри хутір польсько-радянський кордон пролягав. Знали раївчани добре: до річки Шатенки не підходь, бо опинишся в стражницькій буцегарні, а то й кулю схопиш від пильного прикордонника з другого боку.
Пролетіли швидкоплинними птахами літа над хутором. Завершили земну путь батьки, розлетілися увсебіч із рідного гнізда Марія, Параска, Наталка, Олька, Микола. І зоставсь на господарстві лише Данило, одинаком тут віку доживає. У цьому тепер нічого не було б дивного (чимало одиноких стареньких потерпають від такого становища), якби не одна особливість. Зверніть увагу на …антропометричні дані дідуся: при зрості 125 сантиметрів важить лише 43 кілограми. Зізнаюсь, з етичних міркувань довго «розкручував» тему. Проте, що найцікавіше, допоміг мені сам хуторянин:
— Питайте, що потрібно. Я не ображаюся на слова «карлик» чи «не такий, як усі». Знаю, що ще один низькорослий чоловік живе в селі Світанок, і така ж жінка — в сусідній Морозівці. Он перегляньте фотоальбом. У нашому роду всі високі. Лікарі не могли встановити причини мого відставання в рості. Одні казали, що мама, коли була вагітною, взимку впала з саней (народила мене у вісім місяців, недоношеним), інші пояснювали, ніби до пологів чи під час них було пошкоджено мій гіпофіз. Де не лікувавсь, нічого не допомогло.
Цікавою в нас вийшла розмова. Данік завжди сильним, як на свої «габарити», був. По два 15-літрові відра води носив, мішки з картоплею чи зерном до півцентнера вагою підіймав. Змалку худобу пас, як і всі, працював. На здоров’я ніколи не скаржився, навіть у лютий мороз рукавиць не носив. Бувало, йде з райцентру додому (а це добрих вісім кілометрів), замерзнуть руки — розітре снігом, і хоч би що. То тепер став хворіти трохи, бо роки беруть своє. Як і всі повоєнні діти, закінчив семирічку, далі не мав змоги вчитись. З ровесниками ладив, бо справедливим був. Малий зростом, а не раз заступався за слабких. Коли не міг дістати до обличчя кривдника — буцав його головою в живіт: не кожен міг встояти на ногах після Данікового удару. Ніколи не дражнили його, не принижували, що, мовляв, «не такий, як усі». Бо якраз і був «таким». Самотужки вивчився на годинникового майстра. 15 літ пропрацював у Запоріжжі, при краватці ходив, молодий віком, а його поштиво Кіндратовичем величали. Адже вміло лагодив точні механізми, ще й у шахи добре грав. Навіть у любительській першості Центрального району міста перемагав.
Задумав, було, одружуватися (з чудовою дівчиною доля звела), та лист від батьків прийшов: «Самі зостались, приїжджай, води нікому подати». Послухав син, зважив на прохання і повернувся додому. Майже 10 років щодня у Корець на райцентрівський побуткомбінат ходив. Любили клієнти годинникаря за веселу вдачу, врівноважений характер, доброзичливість. Щоправда, начальство бурчало: «Всі шукають Дулевича, а виручку малу здає». І то правда була. Часто «забував» за розмовою про оплату майстер, не раз лагодив потрібну людям річ «за так». Не цуравсь і колективного поля. Ще й зараз колишній старокорецький бригадир Кузьма Шендецький підтвердить, що цукрові буряки, які обробляв Данилко, можна було не перевіряти: рослини, немов перемиті. В міжряддях жодної бур’янинки не побачиш. А солодкі корені лише руками виривав, не дав пропасти жодному під колесами копача.
Одружився годинникар зі швачкою Клавою, родом із села Самостріли. Радий був, коли дочка народилась (нині 30-річна Ольга насельницею в Кременецькій жіночій обителі). А на старість зостався сам. Свого часу йому пропонували в Запоріжжі стати артистом у колективі ліліпутів. Навіть чималі гроші, 25 тисяч рублів, за виступи обіцяли. Але не захотів кидати звичного насидженого місця. То ще баба надвоє ворожила, чи став би знаменитим і чи гастролював би по світу. А навіть на Раях почуває себе потрібним. Нелегко живеться інваліду другої групи на мізерну пенсію. Щоб здолати негаразди, тримає козу, порося, індичку, кілька курей. Має біля чого крутитись. А ще, як і колись, несуть до нього годинники сусіди-хуторяни. Плати за ремонт Данило не бере. Дадуть за роботу літр молока — добре, «розживеться» на чвертку горілки — пригостить чергового відвідувача. Час від часу сестра Наталія з райцентру нагляне, дещо підсобить у хаті чи на грядці, по-сімейному погуторить із дідом.
Дід Данилко (так по-вуличному звуть старого) гордиться, що йогу роду нема переводу. Серед племінників є офіцери, вчителі, інженери, дипломовані робітники, студенти вузів. І політикою співрозмовник цікавиться. Варто послухати його по-селянськи виважені з висоти прожитих років роздуми про події в світі, нашій країні, про нелегке життя-буття літніх людей. Свого часу Дулевичі здали в колгосп землю, реманент, тяглову силу; батьки і діти довго працювали тяжко й малооплатно на колективному полі. А при реформуванні сільськогосподарської галузі дідові Данилкові не наділили земельного паю. Син селян, який переважну більшість років прожив на хуторі, зостався ні з чим. А ще старенькому образливо, що його «забували», коли пенсіонерам у Жадківській сільраді та місцевому СВК «Перемога» до свят продуктові пакети вручали.
Скрипить за вікном велетенський дуб. Прислухається до його старечих скарг дід Данилко, розуміюче погоджується: таки доля, що зостались ми одинокими, але не треба піддаватися труднощам. І хуторянин не піддається, бо — оптиміст і жартівник. Оптимізм свій «підпирає» гумором. Мова його образна, пересипана жартами, що свідчить про непідробний веселий характер Кіндратовича. Послухали б його розповідь, як у вісімнадцять літ хотіли «забрати» в армію. А вояка від землі піднявсь на метр, важив 25 кілограмів. Коли Данилко готує шашлики, то відпочиваючі сходяться до вогнища, де він порядкує, послухати веселі побрехеньки дідуся. До речі, на гумористичній нотці закінчилася й наша зустріч. Коли фотожурналіст Андрій Павловський націлився «Пентагоном» на співрозмовника, той поставив вимогу: «Робіть світлину зблизька, щоб я був, як усі. Можливо, якась красуня, подивившись на хутірського кавалера, захоче познайомитись. Бо нецікаво бути самому. І додайте, що моя адреса буде в редакції».
Вловивши в немолодих очах приховану надію, подумав, що дідусь нагадує школяра, який пливе в житейському морі бурхливому, непривітному, з надією пристати до берега, де знайдеться для нього людська доброта. Як на мене, то не так уже й багато тепла потрібно одинокій душі.
Василь ЯНОШІ,
Корець.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Серпень 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
Вгору