Продовження. Початок читайте в №43 (195).
У повісті „Прогулка с удовольствием и не без морали” Шевченко глибоко роздумує над історичним минулим України та її народу: „Могила або курган на Волині чи Поділлі – велика рідкість... Що ж говорять допитливому нащадку ці часті темні могили на берегах Дніпра і грандіозні руїни палаців та замків на берегах Дністра? Вони говорять про рабство і свободу. Бідні, малосильні Волинь і Поділля, вони охороняли своїх розпинателів у неприступних замках і розкішних палацах. А моя прекрасна Україна туго начиняла своїм вільним і ворожим трупом незчисленні величезні кургани. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і, вільна, не занапащена, вмирала. От що значать могили і руїни. Недаремно сумні та понурі наші пісні, засмучені земляки мої. Їх склала свобода, а співала тяжка одинока неволя”.
Можемо пишатися тим, що після відвідання нашого регіону викристалізувалася гостра громадянська позиція Кобзаря. Адже проникливий аналітичний погляд на минувшину рідного краю, його народу тут поєднано з живим відчуттям історії, коли враховано і співчуття, і співпереживання, і благородний гнів.
Як стверджує П. Жур, із Житомира Тарас Шевченко виїхав 10 жовтня. Отже, до Корця дістався не пізніше 11 жовтня, ймовірно, заночувавши тут, продовжив подорож. Зупинявся повсюдно, мабуть, на день-два, бо мав і роботу певну виконувати, до того ж користувався казенним гужовим транспортом. На 16-17 жовтня дістався Почаєва – там виконав чимало із задуманого. Зокрема, 20 жовтням датуються зроблені там фольклорні записи. Якщо рахувати, що день він малював (це було головним завданням), отже 21 жовтня він вирушив у зворотну путь. Відвідавши поле Берестецької битви, доїхав до Дубна між 20 і 22 жовтня, наступного дня подолав відстань до Остога (а, можливо, й до Корця), та 23-25 жовтня виїхав із древнього граду у напрямку Житомира.
Таке датування має документальне підтвердження: 20 жовтня – вже згадувана дата перебування у Почаєві, а 27 – час прибуття до Житомира – повідомляли „Волынские губернские ведомости”; 29 жовтня він розписався у „Книзі видатків” Археографічної комісії (мабуть, це найзручніше було зробити одразу ж після приїзду до Києва).
Якщо погодитися із другою версією, за якою Кобзар проїхав Волинню, мандруючи з Поділля на Київ (Кам’янець-Подільський – Кременець – Дубно – Острог – Корець – Зв’ягель), то знову є дійдемо висновку: в цьому випадку він міг бути на території нашого регіону не більше 3-5 днів, бо тоді дорога до Житомира займала 7 днів (після 20 жовтня вибрався з Почаєва, не пізніше 27-го дістався губернського Житомира).
Пошлемось на ще одне ймовірне підтвердження з повісті „Варнак”. Ось шлях Кирила-Варнака „прекрасною и милою Волынню”: „Из Кремена пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубно на Осторог, Корец и на Новоград-Волынский...” Цю цитату часто наводять, аби вказати автобіографічний запис маршруту Шевченка нашим краєм. Справді-бо, як уже йшлося вище, саме цим шляхом він повертався із творчого відрядження з Почаєва у Київ.
Про допитливість поета і художника півстоліття тому вдалося записати від Наума Кучера, старожила села Світанок, переказ „Шевченко-мандрівник”: „То був великий і статечний чоловік. Родом він із селянської шевської семні. Як пастушив, то спостерігав і змальовував природу, коли чумакував, то славні шляхи чумацькі шукав. Як освіту Шевченко набував у містах великих, то все про Україну вивчав, чому терпить стільки лиха. Се й збудило його до того, щоб допомагати бідним. Він і в нас по Кореччині мандрував. Старі люде і мій дід споминали, що до кожної могили, хреста-фігури підходив, щось списував, змальовував, більше, чому вмирали наші предки.
Василь ЯНОШІ,
Корець.
Закінчення читайте в наступному номері.
