Коли Олександр Кім вперше з’явився у селі Дерев’яне, що в Рівненському районі, від хати до хати поповзли викривлені і добряче деформовані чутки. Що, мовляв, до нас прибув на постійне проживання і китаєць, і монгол, і в’єтнамець, і чукча. Яку тільки національність чоловіку не приписували. А зашорені ще радянською пропагандою окремі мешканці навіть висловлювали агресивні припущення, що новосел — шпіон, який працює на розвідку однієї із капіталістичних країн. Але Олександр на це не зважав — і так було повно клопотів, пов’язаних із переїздом...
Насправді ж усе було значно простіше, прозаїчніше. Хоча доля Олександру Кіму випала складна, сувора і не завжди прихильна. Правда, у зрілому віці дуже хотілося, щоб усі перипетії і круті віражі залишилися назавжди у далекому минулому.
Наприклад, у багатьох викликає непорозуміння те, що ця людина до тридцяти п’яти років вважала себе корейцем. І тільки на цьому віковому рубежі істина восторжествувала, були розставлені всі крапки над “і” при досить незвичних обставинах.
У 1995 році Олександр приїхав у гості до батька, що мешкав у Алтайському краї. Тоді політична ситуація почала потроху розвиднюватися і стало зрозумілим, що до тоталітарної системи, вигаданої і створеної комуністичною партією і НКВС, вже не буде вороття. У людських душах влягався віковічний переляк. Відпала сама собою трагічна перспектива практично нізащо опинитися за тюремними ґратами. За день до від’їзду Олександра із гостем батько відкликав його, а коли залишилися наодинці, повідомив новину, що не могла не ошелешити сина, перевернути все життя, заодно змусила по-новому глянути на своє і минуле, і майбутнє. Батько сказав, що їх уже розділяє безліч кордонів, а в новоутворених країнах діється щось незрозуміле, і може буття так скластися, що більше не побачать один одного. А тому він вважає своїм обов’язком повідомити Олександру найсуворішу сімейну таємницю, яка існувала досі: ми жили під чужим прізвищем і присвоїли чужу національність. Не повідомляв сину про це раніше тому, що боявся НКВС, а потім кадебістів. До речі, батько до самої смерті так і не позбувся фатального і паталогічного страху перед кривавою сталінщиною. Адже перед його очима відбувалися всенародні страждання, заподіяні шалено жорстоким режимом. І батько розповів найголовніше.
Так Олександр дізнався від батька, що він за національністю не кореєць, як вважалося досі і було документальне зафіксовано, а справжнісінький японець. Дід і бабуся Кіма переселилися із країни сонця, що сходить, у російський Сибір. Привабили безмежні простори, а особливо вільні, незаймані землі, які можна було орати і засівати. Проте на них розкошувати не довелося - життя склалося зовсім по-іншому, ніж гадалося. І таке, що і в жахливому сні не привидиться.
У тридцятих роках минулого століття мілітаристична Японія нахабно захопила територію Маньчжурії, а потім вторглась у Монголію. “Батько всіх часі і народів” наказав терміново переселити корейців у Середню Азію. А проклятих загарбників-капіталістів японців, під виглядом благородної депортації, вивозити у відкрите море і топити у воді, немов кошенят.
Власне, родину Кіма врятував від смерті випадок. А може, у щасливу мить Бог послав, змилувавшись над нещасними матір’ю і дитиною, життя.
Бабуся, коли народила Олександрового батька Анатолія і ще перебувала у пологовому будинку, випадково знайшла під ліжком кимось загублену бірочку із корейським прізвищем Кім і швиденько прикріпила її до ніжки свого немовляти. І гостра коса кістлявої обминула уже майже приречених.
Невдовзі родину таки депортували в Узбекистан. Проте вона там довго не перебувала, а самостійно переїхала у Киргизстан у місто Джелалабад. Воно й стало для Олександра рідним, малою батьківщиною, бо тут він народився, пройшли дитячі та юнацькі роки, хлопець після закінчення середньої школи вступив до Ташкентського інституту образотворчого мистецтва.
Непомітно минали студентські семестри. Проте закінчити вищий навчальний заклад не вдалося - призвали в армію. А після служби повертатися в інститут чомусь відпало бажання. Натомість виник нестримний потяг заробити грошей і трохи помандрувати неозорим світом, який манив незбагненністю та загадковістю. Через деякий час опинився у Казахстані, влаштувався на роботу у Джезказганський гірничий комбінат, де видобували уранову руду. Олександр, з огляду на здобуті в інституті знання, працював художником-оформлювачем.
На цьому підприємстві Олександр зустрів свою долю, свою другу половинку, як він вважає, на все життя. На той час Надія, студентка Київського геологорозвідувального технікуму, проходила виробничу практику на гірничому комбінаті. Все відбулося надзвичайно просто і прозаїчно: познайомилися, покохалися, одружилися. Хоча тоді, переповнені почуттями, мало не літали від щастя. Незабаром у молодій родині і донька знайшлася...
Напевно, і досі сім’я Кіма жила б у Казахстані. Але вітри бурхливих перемін переплутали все на світі. Після раптового розпаду Радянського Союзу між новоутвореними державами постали суворі кордони. Та найсумніше те, що всередині самих республік, колись, як твердила комуністична ідеологія, братніх, почали виникати гострі міжнаціональні сутички, що нічого доброго не віщували. Надія насторожилася, засумувала і відверто заявила, що хоче повернутися на Батьківщину, у рідне душі і серцю Дерев’яне. Олександр не заперечував, бо й сам почувався незатишно. Дуже гнітила невизначеність: а що буде далі?!
Після переїзду на Рівненщину якось вдалося оселитися у Дерев’яному, у старій і тісній хатині. Тому й вирішили на сімейній раді споруджувати нову двоповерхову оселю. Спочатку Кіма допікала зневіра, що взявся за непосильну ношу, гризло душу безсилля від думки, що не вдасться досягнути заповітної мети. Та й з коштами було не густо. Врешті полегшено зітхнули удвох із дружиною, коли протягом десяти років таки побудували просторе і світле приміщення. Нове житло радувало подружжя, хоча довелося подолати багато труднощів. Правда, не відмовляли у допомозі щирі, доброзичливі односельчани, які охоче відгукувалися на прохання новоселів. Особливо Кім добрим словом згадує колишнього директора Клеванської школи №1 Олександра Карп’юка, який зробив чи не найвагоміший внесок у зведення оселі, становлення сім’ї на новому місці.
Як і кожна сучасна людина, дерев’янець японського походження свого часу мав захоплення, улюблене заняття поза основним місцем роботи. Був завзятим і неперевершеним мисливцем. Адже на просторах казахських степів водилося безліч різноманітної звірини: дикі кабани, вовки, сайгаки тощоінші. Тому там за мисливське ремесло не бралися лише надто ліниві. Тоді Олександр і захопився виготовленням опудал із диких тварин. Справа ця клопітка, завдає безліч дрібних клопотів, зате потім милуєшся незрівнянною красою. Багато опудал привіз Кім і у Дерев’яне, які потім роздавав новим приятелям і односельцям. Залишив собі на згадку дві голови сайгаків і велетенську голову дикого вепра. На Рівненщині, вважає Олександр, на полювання не варто ходити. Диких тварин у порівнянні із Казахстаном майже немає, а ті, що залишилися - дрібнота. Таких навіть шкода стріляти.
А ось фарби і пензлі залишилися із Олександром назавжди. Він у вільний час і досі захоплюється малюванням. Надто любить зображувати тварин. А також із глини виліплювати скульптури. Ці навики залишилися з ним ще з інститутського періоду, не зникли, не загубилися, не стерлися з пам’яті. В інтерв’ю одній із газет Кім розповів: “Коли Рівненський район відвідувала делегація з Німеччини, запросили на зустріч і мене. Німцям дуже сподобалася моя скульптура Тараса Бульби. Тому довелося поступитися і подарувати гостям зображення літературного героя Миколи Гоголя”.
Проте сповна віддаватися хобі - малювати і ліпити - Олександр при всьому бажані не має змоги. Адже на обійсті клопотів та роботи безліч, аби вправлявся, і вже улюблене заняття сприймається японцем як справжнє свято душі.
Загалом, життям на просторах рівненського Полісся Олександр Кім задоволений. Надто місцевими людьми - добрими, привітними, співчутливими і завжди готовими прийти на допомогу. Олександр віддячує тим же.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.
