Незрячий поет бачить кольорові сни

Весь світ для нього нині заключається у чотирьох стінах малосімейки. А теплий подих вітерцю відчуває переважно лише тоді, коли виходить на балкон. Адже прогулятися містом, його вулицями та парками самостійно одинокий поет Василь Лящук не в змозі. Через відсутність зору. Єдиною його втіхою залишається поезія… І те, що вночі до нього приходять кольорові сни.
– На праве око я незрячий з самого народження, – розповідає Василь Лящук. – А на лівому зір становив три відсотки. У сорокарічному віці почав втрачати і той мізер, що хоч якось поєднував мене зі світом.
Малим хлопчиком Василь не усвідомлював, що якось відрізняється від інших дітей. Не здогадувалися і друзі про його поганий зір. Адже жвавий хлопчик, як і всі однолітки, гасав вулицями, вилазив на дерева, бешкетував. А те, що читати Василько міг тільки наблизивши книжку до самого носа, а світ навколо себе бачив лише на віддалі витягнутої руки, приймав за належне. Думав, що так бачать і всі. Якби не прикрий випадок, що став травмою на все його життя, першим стресом у маленькому дитячому світі.
Це було в дитячому садочку. Якось, бавлячись, одна дівчинка помітила, що Василько не такий, як усі. Прикрила рукою одне око, потім інше, зрозуміла, що він має поганий зір. І вигукнула: “Та він сліпа тютя, не граймося більше з ним”. Всі почали сміятися. В малого накотилися на очі сльози. Пішов до виховательки, проте вона нічим не зарадила, не підбадьорила. Батькам про прикрий випадок розповідати не став.
Потім було навчання у школі, де навіть з першої парти не бачив слідів крейди на дошці. І там знаходилися “доброзичливці”, які не проти були посміятися з поганого зору хлопця. Закінчив восьмирічку, у старших класах навчався у школі для слабозорих. Після цього два роки працював в УТОСі (Українське товариство сліпих). Проте весь цей час не переставав мріяти бути студентом. Вищий учбовий заклад був для нього не просто місцем, де можна здобути освіту, а чимось значно більшим – храмом науки, святинею. Але омріяна професія журналіста так і лишилася лише нездійсненою мрією. Адже в університеті, до якого хотів вступити Василь Лящук, сказали, що він не зможе бути журналістом, маючи такий поганий зір. Для чоловіка це була ще одна велика травма у його житті. Та він, маючи чітку мету – вчитися, вирішив не піддаватися ударам долі, а творити її самому. І вступив до Рівненського державного педагогічного інституту. Згадує, з якою радістю заходив до аудиторій, з якою гордістю вперше взяв до рук студентського квитка…
І не дивно, що для навчання Василь Лящук обрав філологічний факультет. Адже з самого дитинства, незважаючи на свій поганий зір, любив читати. І ще маленьким хлопчиком сам намагався писати вірші. Хоча, зізнався пан Василь, тепер уже не пам’ятає, коли і як це почалося. У селі Старому Почаєві, де він народився і де ще й досі живуть його рідні, подейкуть, що вже у восьмирічному віці він намагався складати вірші. А у чотирнадцять його поезія “Зови мене, горне” була опублікована у республіканському виданні – журналі для підлітків “Піонерія”, постійно вірші Василя Лящука друкувалися і в районній газеті.
До 57 років пан Василь видав чотири поетичні збірки, наразі готується п’ята. До них входять не лише його твори, а й власні переклади іноземних письменників – Томаса Мура, Оскара Уайльда, Генрі Лонгфелло, Владислава Бронєвського, Федора Тютчева та інших. Та, на жаль, все доводиться робити своїм коштом, тому й тираж невеликий, і папір, і друк не найкращі. Але поет не збирається зупинятися, бо здається йому, що не встиг нічого зробити за життя.
Тому, навіть коли у 1988 році Василь Лящук почав відчувати, що зір ще погіршується, не переставав читати та писати, хоча це й коштувало величезних зусиль та напруження. А в 1993 світ для пана Василя перетворився у суцільні сутінки – зір пропав зовсім. Та це не стало причиною, щоб, закрившись у чотирьох стінах, плакати над своєю долею і жаліти себе, нещасного незрячого чоловіка. Ні, взявши палицю, він самостійно добирався на роботу в УТОС, де й не збирався переставати працювати.
Та з поезією стало складніше. Щоб записувати вірші, тепер доводиться використовувати рельєфно-крапковий шрифт системи Брайля для незрячих. Проте цей метод досить таки клопіткий. Тому багато віршів Василь Лящук зберігає лише у своїй пам’яті. А тисячі томів книг, зібраних поетом, лежать на полицях, припадаючи пилом. Сам же пан Василь жалкує, що не встиг прочитати всього того, що хотілося, коли ще міг це робити за допомогою своїх очей. Та це не означає, що зараз він більше не читає. Для незрячих є спеціально озвучена література на магнітофонних стрічках. Так, нині Василь Лящук читає енциклопедію Амосова.
А найбільше задоволення незрячий поет відчуває тоді, коли, ввімкнувши магнітофон, чує звуки пісень на його власні слова. Сівши на балконі, і ніжачись у теплих промінчиках сонця, що, жартуючи, граються на його обличчі, Василь Лящук здогадується, що на вулиці прекрасна сонячна погода. І нехай йому більше ніколи не побачити ні усміхнених облич, ні блакитного неба, ні весняного цвіту яблунь… Нехай, але життя триває, і незважаючи ні на що, треба йти вперед.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.