ШЛЯХ ДО НАУКОВОГО СТУПЕНЯ УПРОДОВЖ 18 РОКІВ

Батька нині відомого дослідника-фольклориста Степана Шевчука колись прогнали з Острозької вчительської семінарії, бо той на перерві розмовляв українською мовою. Тоді він став священиком. Це в деякій мірі допомогло у час репресій родині Шевчуків уникнути заслання на Сибір. Але тепер сім»ї не можна було жити в місті чи наближених до нього селах, а довелося мандрувати найглухішими закутками Острозького та Здолбунівського районів. Та разом з тим це дало змогу побувати серед відвертих, щирих і нелицемірних людей, побачити народну мудрість там, де вирувало життя без ідеології…
Закінчивши філологічний факультет, Степан Шевчук самостійно обрав собі місце роботи і поїхав у село Білятичі Сарненського району. В той час до села не їздив жоден автобус, тобто в деякій мірі воно було відірваним від світу. Можливо, саме тому в ньому збереглося безліч давніх традицій. Саме тут, на Поліссі, чоловік зрозумів, що між тим, що він освоював теоретично з основ етнології і фольклору в інституті, та між тим, що є насправді, – величезна прірва.
— До складу першої у своєму житті фольклорно-етнографічної експедиції потрапив, коли уже працював у Рівненському обласному будинку творчості, – пригадує професор. – Тоді Академія наук готувала дослідження “Дорогами Зоріана Доленги-Ходаковського”, от я і потрапив до її складу. Попоїздивши тоді землями Рівненщини, зрозумів, що це надзвичайно багатий край, який зі своїми традиціями та звичаями може бути об»єктом дослідження.
З»ЯСУВАВ, ЩО З ПОЛІСЬКОГО ДЕРЕВА РОБИЛИ КОРАБЛІ
Пан Степан зізнається, що дуже йому в молоді роки хотілося вивчати міфологію нашого краю, але, на жаль, у радянські часи ця тема була ідеологічно забороненою. Тому свою наукову дисертацію побудував на фольклористичних дослідженнях Великої Волині. Але слово Волинь завжди асоціювалася з Уласом Самчуком – довелося змінити назву дисертації на “Фольклористичні дослідження північно-західних областей Радянської України”. Але й це не покращило ситуації. Була ще низка причин, щоб не дозволити Степану Шевчуку захищати дисертацію: батько-священик, заборонені постаті у тексті наукової роботи, та й взагалі, кому тоді потрібен був фольклор... Той, хто наважувався виходити з такою темою на фініш, був приречений.
—У вічі всі співчували, висловлювали доброзичливі поради, а захищати роботи так і не дозволяли, – ділиться гіркими спогадами науковець. – Відфутболювали мене 18 років. А у 1991 році, коли в Україні нарешті дозволили захищати фольклористичні дисертації, засідання в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського розпочиналося захистом саме моєї дисертації.
Але ті майже два десятки років не минали марно. Працюючи в обласному будинку творчості, уже самостійно Степан Шевчук організовував фольклористичні експедиції у Дубровицький, Рокитнівський, Зарічненський та інші райони області. Працюючи з архівами та давніми записами, пан Степан вивчив і дослідив тему: сплав лісу на Поліссі.
— Річ у тому, що поліська деревина придатна для кораблебудування, тому й користувалася величезним попитом, – розповідає професор. – Роблячи величезні плоти, річками дерево переправляли до Чорного та Балтійського морів. Люди, які управляли плотами, називалися плисаками. От з ними, уже сторічними дідами, мені вдалося ще зустрічатися. Їхня робота була надзвичайно важкою – майже завжди далеко від домівки, бо працювали вони від льоду до льоду, ноги за будь-якої погоди у воді. Траплялося різне і в дорозі – неоднарозово нападали якісь розбишаки, діяли шкоду, і часто все те, чим тяжко займалися плисаки по півроку і більше, сходило нанівець – і робота пропала, і грошей не заробили. А коли з»явилася залізниця, сплавляти ліс таким шляхом перестали.
ШЛЯХАМИ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО
Ще одна важлива віха у житті Степана Шевчука – час, коли він вирушив у місця, де у свій час відбував заслання автор слів українського гімну Павло Чубинський, – у далекий Архангельськ. Рівненському досліднику захотілося пожити життям українських засланців, відчути на собі атмосферу, у якій доводилося творити митцям, котрі потрапили у немилість радянського режиму. А також була мрія попрацювати в архівах, відкрити для себе щось нове. І надія ця виявилася не марною. Як розповів пан Шевчук, в Архангельському архіві йому довелося побачити рукописи з автографами самої КатериниІІ!
Але знову ж таки, щоб у радянський час добитися дозволу поїхати в омріяні місця, науковцю довелося пооббивати чимало порогів. Не солодко йому було і на північній землі. Тамтешній клімат, незвичний для наших людей, відбився на здоров»ї Степана Шевчука. Проте вичинка вартувала того: фольклорист відкривав для себе нового Павла Чубинського. Живучи в Архангельську, той зробив багато корисного для населення. Він розробляв карти, робив планування залізничних маршрутів, відкрив пам»ятник Михайлу Ломоносову, з його подачі запровадили стипендію імені Ломоносова для обдарованих дітей. А в цей час у радянських енциклопедіях писали, що Павло Чубинський – український буржуазний націоналіст. Всі тодішні дослідження Степана Шевчука вилились у наукову працю “Архангельське заслання. Період формування Павла Чубинського як вченого-дослідника фольклоьру та етнології”.
ГОСТЕЙ ПРИГОЩАЄ КОЗАЦЬКОЮ КАРТОПЛЕЮ
Нині ж Сиепан Шевчук – знаний науковець, заслужений працівник культури України, кандидат філологічних наук, директор Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. Всі свої знання, свій досвід, все те, що зроблено і досліджено, пан Степан максимально намагається передати студентам, щоб народні традиції не зникали, а переходили з покоління в покоління. Тому вдома разом із дружиною, доньками та внуками професор намагається підтримувати народні звичаї, пропускати через свій побут. А якщо хто з друзів чи знайомих завітає в гості, то їх обов»язково пригостять смачною козацькою картоплею.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.