ЗАБРОДИ ПРИНЕСЛИ БІДУ...

Добру справу започаткували у Добрятинській сільській раді - місцевий люд активно включився у краєзнавчі розвідки, щоб у нашаруваннях минувшини накопати якомога більше відомостей про історію села і його жителів. Відрадно, що надихає односельців на дослідження і вивчення історії ріднокраю ентузіаст цієї справи сільський голова Степан Лозовий. Саме з його ініціативи уже перегорнуто чимало сторінок літопису Добрятина, які невдовзі будуть систематизовані і закумульовані у краєзнавчому виданні. Чільне місце у ньому займе розповідь про трагічну долю родини сільського священика Всеволода Лівіцького.
У сільській раді поки що зібрали скупі відомості про життя односельця. Натомість, онука Всево-лода Лівіцького — 78-річна Тамара Сінчук у закутках своєї пам»яті зберігає чіткі й об»ємні спогади зі смутком і печаллю. «Дєдушка», як із ніжністю називає маминого батька пані Тамара, народився 1870 року. Дата наро-дження міцно закарбува-лася в пам»яті, так би мовити, через історичну обставину, бо дідусь — ровесник нині дещо призабутого Володимира Ульянова-Леніна. Із 1900 по 1937 рік Всеволод Лівіцький — священик у Добрятині, хоча свою пастирську діяльність розпочав у Торговиці, а в Добрятинській церкві службу Божу відправляв чоловік сестри Лівіцького — Костянтин Войцехо-вський. Коли швагер помер, то місце Войце-ховського у храмі зайняв Лівіцький. Із села відлу-чався лише під час Першої світової війни — тоді сім»я священика перебувала у біженцях в Умані. Його діти ходили там у школу, а Всеволод Лівіцький у той час перебував у діючій армії — був полковим священиком.
У Лівіцького було три сини: Всеволод, Ігор та Володимир і дочка Галина, їхнє дитинство захмарила передчасна смерть мами — у 33-річному віці Неоніла Лівіцька відійшла у небуття. Відтак на батьківські плечі звали-лася подвійна ноша, яку він з честю проніс крізь лихоліття. Хоча життєві випробування не забари-лися. Син Всеволод, підробивши документи, подався у діючу армію. Батькові вдалося у воєнному гармидері знайти неповнолітнього вояку і повернути додому, однак військова рома-нтика і бунтарська вдача вдруге поманила невсидю-щого юнака у вир воєнних і революційних подій, у яких він і загубився. До сестри надіслав лише листівку зі Швейцарії...
У 1937 році Всеволод Лівіцький перебував на парафії у селі Плоска Острозького району. Згодом перебрався до дочки у Кунин тодішнього Мізоцького району.
Своїх синів Всеволод Лівіцький хотів бачити священиками. Але ні Ігор, ні Володимир не ступили на батьківську стезю. Ігор закінчив у Чехословаччині сільськогосподарську академію і господарював у Добрятині. Був неодру-жений, тож повністю віддався господарству, яке допомагали вести місцева ґаздиня і чоловік, котрий доглядав за кіньми. Втім, про діловитість і мора-льність Ігоря Лівіцького можна судити з такого факту. Жив-був у Добрятині чоловік, котрий пропив свою землю, хату. Ігор викупив його будинок і відкрив там крамницю. Керувався добрими намірами — аби люди далеко не їздили за товарами. До того ж місцевому бідняку знайш-лася робота - він торгував у магазині.
Однак «перші совєти» по-іншому поставилися до ґаздування сина свяще-ника. Очевидно, вони вважали його куркулем, котрий використовував найману працю. Втім, без будь-яких пояснень у 1939 році його заарештували. Згодом він написав зі Свердловська, що засуди-ли на 8 років, і просив надіслати чорних сухарів. У розпал Великої Вітчизняної війни трапи-лася нагода стати добровольцем армії Сіко-рського, яку формували із поляків. Ймовірно, Ігор видав себе за поляка, тим паче, що прізвище і володіння мовою давало змогу це зробити.
Про воєнні митарства добрятинського ґазди нічого не відомо. Відгу-кнувся він уже після війни з Англії із Ліверпуля. Вислав батькові бандероль, другу. Відтоді — ні слуху, ні духу.
Володимир Лівіцький господарював у Перевере-дові. Перша совєтська хвиля очищення суспі-льства від непевних елементів його, на відміну від брата Ігоря, обминула. Але вже у 1941 році і над ним нависла загроза арешту. Мабуть, Володи-мир відчував це, бо весною приїжджав до батька і сестри у Кунин на раду-пораду. Мовляв, що робити: залишатися вдома чи податися в Галичину, звідкіль походила його дружина Анна...
А невдовзі після цього візиту у Кунин прибула сама Анна і привезла прикру звістку: Володю арештували. Приїхали енкаведисти бричкою у село і на ній повезли чоловіка. Відтоді про нього ніхто нічого не чув. Мабуть, десь загинув в енкаведи-стських застінках. Уже за часів незалежної України донька Володимира Лівіць-кого Леся шукала батькові сліди в архівах, але спроба дізнатися про долю рідної людини не увінчалася успіхом.
У 1941 році в Добрятин повернувся Всеволод Лівіцький. До нього з Перевередова перебра-лася невістка Анна з двома дітьми. Коли вчителювала в Ульянівці, то свекор теж був з нею, доглядав онуків. Згодом повернулися в Добрятин.
Уже після війни в оселю Лівіцьких не забарилися енкаведисти, провели обшук і арештували Анну. Відвезли в Млинів, де колишня вчителька під вартою білила огорожі. Згодом її і ще трьох посестер розстріляли в Ужинецькому лісі. І досі рідні не знають, на якому клаптику землі Волинської спочиває вічним сном їхня мама, тітка, бабуся. Дочці Лесі так і не вдалося знайти її могилу.
Ось така драма розігралася на життєвих дорогах Всеволода Лівіць-кого. Після загибелі невістки Анни внука і внучку згодом забрала тітка, котра мешкала в Галичині. Колишній священик ме-шкав у Добрятині до 1957 року — якраз на Різдво Христове цього року він помер. Похований біля Свято-Покровської церкви у Добрятині.
Тут можна було б поставити крапку. Однак своєрідну риску підвело життя — кілька тижнів тому згоріла хата колишнього священика. За перших совітів у ній навчалися учні двох класів місцевої школи, а господарські споруди знесли і забрали в колгосп. За німців майно повернули господарю. Після війни, коли у селі вдруге організовували колгосп, на подвір»ї Лівіцьких знахо-дилася колгоспна бригада. Слід додати, що після загибелі невістки енкаведисти навідалися до Всеволода Лівіцького з обшуком, забрали чимало речей, котрі до політики не мали жодного відношення. На дорозі за Добрятином загубили рясу, у якій він згодом часто відвідував богослужіння у місцевому храмі...
— Чому совітська влада позбиткувалася над родиною дідуся? — за-питую у Тамари Мико-лаївни.
— Не знаю, — тихенько відповідає жінка...
Втім, у жорна репреси-вно-каральної системи потрапили мільйони бе-зневинних людей. Єдина вина їх у тому, що були українцями і любили життя та свій край...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.