Між двох вогнів

Орися народилася в порядній і благополучній сім’ї. Дівчина зроду ні в чому не була обмежена: ні в їжі, ні в одязі, ні в інших забаганках. Батько і ненька, у міру власних можливостей, прагнули забезпечити єдину дитину всім необхідним. І завжди вдовольняли примхи. Добре, що ВАТ “Рівнеазот”, де вони обоє тоді працювали, не зачепили руйнівні процеси розбудови та так звані радикальні економічні реформи.
Коли Орися зустріла свою п’ятнадцяту весну, її буття почало раптом обростати далеко не юнацькими проблемами. І не з кожною вона могла впоратися самостійно. А із матір’ю було душевно важко і соромно це обговорювати. Старша сестра Вікторія і навіть найближчі подруги її не розуміли, хоча Орися намагалася про все розповідати відверто.
У Орисі був хлопець Леонід, якого вона, на її думку, дуже кохала. Хоч це могла бути всього-на-всього ота скороминуща юнацька любов чи підліткове захоплення. А все ж...
Понад вісім років Орися ходила на заняття з художньої гімнастики, де кілька разів на тиждень старанно тренувалася. Але згодом зрозуміла, що олімпійських висот не досягне і навіть не стане чемпіоном області. А тут з роками ще й шкільна програма ускладнилася. Тому дівчина вирішила не марнувати часу і художню гімнастику облишила. Хоча кожен, хто бачив її виступи, заохочував і хвалив.
Натомість Орися почала займатися легкою атлетикою, а конкретніше — бігом на короткі дистанції, що також дівчині легко давалося. Батьки такій переміні у спортивному житті дочки особливо не перечили, мовляв, уже майже доросла і нехай сама обирає, що їм більше до душі.
Незабаром Орися стала улюбленою підопічною і спортсменкою тренера, хоча зірок із неба не хапала. Але наставник віддавав дівчині багато власного часу, намагався зробити все, аби з підопічної вийшов толк. Йому тридцять п’ять років, і в порівнянні із її Льончиком він не вирізнявся особливою вродою. Але два місяці тому Орися зненацька зрозуміла, що її тягне до тренера якась невидима сила, що вона закохана у нього по самі вуха. Дівчина стала ходити на додаткові тренування, в усьому намагалася догодити йому, сподобатись, вирізнитися серед інших.
Правда, зі своїм Льончиком Орися зустрічається по-старому, бо не хоче його кидати. Адже мало того, що він кумир усіх підлітків у мікрорайоні, у неї ще й конкуренток щодо нього вище стріхи, добровільно поступатися — не її характерна звичка.
І головне, що Леонід дуже ніжно, добре ставиться до неї. А тому дорогий. Але і настирливих думок про тренера дівчина теж не може позбутися — зовсім голову обсіли.
Орися чомусь впевнена, що тренер також, так би мовити, поклав на неї око. Але він одружений, виховує семирічну доньку.
Тому Орися ніби розривається між двома захопленнями, бо любить їх обох. Принаймні, Орисі так здається. Вона усвідомлює, що на одного із них і задивлятися не можна, не хоче руйнувати шлюб, це великий гріх. Але й змиритися із тим, що вона для нього зовсім чужа — також не може. Орися вродлива, не дурна, то невже тренер не зверне на неї увагу?! Чи вона для нього ще маленька?
З іншого боку, чому, як тільки вони залишаються наодинці, тренер натякає, що вона йому подобається. Інколи їй здається, що як тільки знатиме конкретно, що він не байдужий до неї — відразу ж заспокоїться.
Що ж вдіяти Орисі, щоб вгамувати гаряче почуття, бурхливу пристрасть і в’їдливе самолюбство? Адже він належить іншій, та й вона не зовсім вільна: із Льончиком зустрічається. І батьки навіть жартома посватали їх.
Крім того, Льончику вісімнадцять років, чудовий хлопець — сучасний, романтик, ерудит, комп’ютерник... Що ще треба?!
А поки що Орися залишається на роздоріжжі почуттів, наодинці зі своїми сердечними таємницями. Водночас шукає вихід із своєї непростої ситуації. І одного разу дівчині спало на думку: уявімо, що тренер заради неї покинув сім’ю. А що далі? Де гарантія, що Орися буде його вічною любов’ю — адже симпатичних і розумних дівчат дуже багато. І хіба це означає, що зруйнованих доль, понівечених життів, моральних трагедій повинно бути також багато?!
Орися впевнена, що все це, немов страшний сон, колись повинно минути. А поки що вона знаходиться між двох пекучих вогнів, які невпинно мордують душу і мозок.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.