Королева танцю на інвалідному візку

У серванті та на столі багато подарунків від закордонних знайомих. Під час змагань учасники часто обмінюються сувенірами. Тюльпани від голландських спортсменів, статуетки від мексиканців. Українські параолімпійці мексиканцям дуже подобаються. Вони завжди пригощають їх своїми солодощами.

У вазі — медалі. Їх важко втримати в одній руці. Ілоні дуже образливо, що деякі з параолімпійців висловлюють свою зневагу до танців і спортсменів, які займаються цим видом спорту. Танці — це не волейбол і не баскетбол, але це — теж мистецтво, яке вимагає стовідсоткової віддачі, наполегливості, старання. Декілька разів Ілона брала участь у змаганнях з інших видів спорту. Якось навіть отримала друге місце у перегонах на візках.

Сьогодні Ілона є двократною чемпіонкою світу та чотирикратною чемпіонкою Кубка світу з танців на візках. За високі результати вдячна своїм наставникам — головному тренеру Олені Чиж та хореографу Дарині Алферовій. Навіть колір сукні вони обговорюють разом. Плаття донедавна доводилося шити самотужки. Зараз сукні європейського зразка дівчині шиють на замовлення.

Я щаслива…

У три роки Ілона ще ходила. За розповідями мами Валентини, вона була здоровою дитиною. Не стихала ні на хвилину. Любила вилазити якнайвище: то на тумбочку, то у шафу. А ще обожнювала танцювати і закликала до цього батьків. Танці влаштовувала і під час трансляції аеробіки у щоранковому ефірі, і на кухні під радіо. Дідусь часто повторював, що з неї виросте танцівниця... Виросла.

1 травня 1986 року сім’я Слуговіних поїхала на прогулянку до лісу. Про небезпеку Чорнобильської катастрофи тоді ще ніхто не здогадувався. 2 травня дівчинка бавилася іграшками на балконі, грілася на сонці... Через деякий час Ілону забрала швидка. Здорова до цього часу дівчинка перенесла дві операції і втратила здатність ходити. На сотні маминих „чому” лікарі знизували плечима, а один, чи то намагаючись приховати помилку колег, чи то справді, володіючи інформацією, відповів: „Чернобыль, матушка!” Чи насправді це був вплив Чорнобиля, ніхто не знає…

Люди досить часто починають жаліти симпатичну дівчину на візку. Ілоні такі співчування не подобаються. Вона ненавидить цікаві погляди перехожих і не забуває стверджувати: „Я щаслива у своєму становищі. Я прошу у Бога, щоб він послав мені щастя звичайного, земного. І для цього не потрібно ходити. Я це прекрасно можу отримати і на візку”.

Вибачте за те, що я чимось займаюсь!

Ілона не любить сидіти удома. Вона весь час чимось заклопотана: тренування, виступи, примірки нових суконь. От тільки добиратися до місця призначення важко. У Києві є зараз навіть спеціальний транспорт для інвалідів від мерії, проте замовити його складно. Від самих водіїв часто можна почути: „Навіщо ти кудись їдеш? Погода погана, сиди вдома!” Таке хамство Ілона звикла ігнорувати вголос: „Вибачте за те, що я чимось займаюсь!”

Діставатися на тренування самотужки важко і дорого. Транспорт, призначений для перевезення інвалідів, на жаль, не курсує через їхній мікрорайон. Таксі — задоволення не з дешевих. Хоча це — радше потреба, а не задоволення. Ілона їде не просто на тренування, вона їде назустріч щастю, бо по-справжньому щаслива у танці.

Важко Ілоні було долати відстань від домівки до школи. Школу дівчина не любила до того часу, доки на її учнівській ниві не почали з’являтися хороші вчителі. Навіть „Буквар” вміло ховала, а ученицею стала лише у дев’ять років.

Справжньою школою для неї щодня ставало життя. Ілона, як і кожна жінка, любить здійснювати шопінг. Навіть серед продавців траплюються різні люди. Нещодавно Ілона купувала собі взуття. Продавець допомогла з фасоном, підказала, яке краще та зручніше, знайшла потрібний розмір. «Але таких людей, на жаль, зовсім мало», — стверджує Ілона. Є такі, які ще й вслід щось «підкинуть». Люди розчаровують її щодня: на вулицях, у транспорті і навіть у церкві.

ЇЇ картини крадуть «шанувальники» та купують глядачі

Справжньою проблемою ще зі школи став вибір професії. Ілоні хотілося чогось досягти, чимось прославитись, виділитися, от тільки як саме, не знала.

Почала малювати. Протягом трьох років уроки „на дому” безкоштовно надавав Іван Кононович. Її картини були представлені на різноманітних виставках. Багато з них були продані глядачам, деякі навіть вкрадені „шанувальниками”.

На запитання, чи не пише вона поезій, романів, Ілона категорично відповідає: «З цим якось не склалося!» Картин вдома небагато. Деякі досі на виставці, деякі у друзів та рідних.

У 14-15 років у її картинах переважали чорні, сірі та темно-сині кольори. Сьогодні усе інакше. Ілона у розквіті сил та бажань, вона великими труднощами досягає своїх перемог, але ніколи не жаліється і не покладає рук. Навіть кольори її суконь — здебільшого червоно-гарячі, рожеві, фіолетові — підкреслюють життєрадісний та емоційно насичений ритм Ілониного життя.

У танці прийшла в 16 років. Запрошення на відбір і стало тією першою спробою танцювати. Саме тоді довелося самостійно вирішувати гамлетівське „бути чи не бути”. Довелося вибирати між живописом і танцями. Ілона вирішила однозначно: танцям БУТИ. Бо вже в свої 17 отримувала гроші за виступи та перемоги, але малювання не „закинула”. Їй дуже хочеться ілюструвати книги для дітей.

Не можна любити танго, а вальс ненавидіти

Перші змагання проходили в Петербурзі. Хвилювання зашкалювали. Ілона пам’ятає, як перший партнер, відомий хореограф Олексій Рагулін, тримав її за руку, заспокоював, обіцяв, що все буде добре. По-іншому бути не могло. Це був її перший вальс перед великою кількістю глядачів. Ілона пригадує, що під час самого танцю зловила себе на думці, що танцює вальс з похмурим виразом обличчя. Потрібно було усміхатися. І вона усміхалася, переборовши страх і хвилювання. Навіть дещо наплутала, але це були її перші змагання і її перше друге місце. Пізніше у кар’єрі юної танцівниці другим місцям не бувати: лише найкращі виступи, найбільше оплесків і перші місця.

Теорія танців непроста. На запитання, який танець улюблений, відповідь була однозначна: „В кожному танці є своя родзинка. Не можна любити танго, а вальс ненавидіти”.

Ідеальні чоловіки

Ідеального чоловіка у своєму житті Ілона ще не зустріла. Він, за описом дівчини, повинен бути сильним і добиватися у цьому житті усього того, чого дівчина досягла самотужки. В танці вона потребує якнайбільше свободи, бо вже відчула вплив стосунків на творчість. „Як тільки я щось знайду, то перестаю шукати. Доки я щось шукаю, я творю!”

Ідеальним чоловіком у танці був перший партнер, але пара розпалася. Олексій Рагулін створив власний танцювальний колектив. Зараз в Ілони два партнери: вона танцює «комбі» — з партнером, який ходить (Олександр Іванов) і в дуеті з партнером на візку (Валерій Бівзюк).

За кордоном Ілону знають. Вона створює неабияку конкуренцію учасникам з інших країн. Там люди танцюють заради задоволення, а не заради перемоги. У нас тактика стосовно змагань інакша: або ти привозиш медалі, або залишаєшся танцювати у своє задоволення в Києві. Їй хочеться виступати якнайчастіше, і не десь за кордоном, а тут, удома. От тільки в столиці виступити на якихось заходах або конкурсах доволі важко. Хочеться розвивати цей вид спорту у своїй країні.

Лінія одягу «від Слуговіної»

В Ілони є вірна подруга — колишня однокласниця Віталіна. Їх частенько називають сестричками через схожість. „Випробувальний термін” вона пройшла ще у школі, коли не відчула різниці та якоїсь інакшості. Разом дівчата їздять на прогулянки, влаштовують шопінги, обмінюються враженнями. Недавно Віталіна навчила Ілону в’язати. Дівчина закінчує свою першу кофтинку. У гардеробі Ілони одягу, виготовленого чи то оздобленого власноруч, чимало. „Така собі лінія «від Слуговіної”, жартує моя співрозмовниця.

Ілона хоче танцювати в Україні

Зараз перед виходом на сцену все одно хвилюється, але відчуває себе на паркеті, наче риба у воді. Для Ілони танці приносять і задоволення, і заробіток. Щомісячно отримує лічені гривні, за перші (і лише перші!) місця окремі премії, але саме танці роблять її щасливою. Вона хоче танцювати в Україні, а не шукати щастя деінде. Хоче виступати на українській сцені, а поки що є чимало „але” які унеможливлюють щирі Ілонині мрії та бажання.

Її колеги зі Школи рівних можливостей теж не сидять, склавши руки. Вони намагаються ініційовувати різноманітні заходи у столиці, але робити це складно без організаторської допомоги та спонсорських коштів. Ілона дуже хоче взяти участь у проекті «Танці з зірками», проте на сьогодні налагодити контакти з організаторами дійства непросто.

Наші параолімпійці працюють з власної ініціативи.

У перших числах квітня у Ілони знову були змагання. Дівчина не пропускала жодних тренувань. На змагання наші спортсмени з танців на візках, виявляється, змушені були їхати без волонтерів. Спонсорської допомоги цього року не вистачило навіть на лікаря для команди. Прикро, але, навіть здоров’ям спортсменів у нашій країні ніхто не переймається.

Ілону не зупиняють навіть такі нерівні умови змагань, порівняно з параолімпійцями з інших країн. Вона впевнена у собі, бо знає чого хоче і знає, що неодмінно зможе втілити свої бажання у життя. Ілона стане шестикратною чемпіонкою світу з танців на візках!

Анна УСИК

Київ