32 роки — це небагато, але й немало враховуючи той довгий і тернистий шлях українського народу, яким ми йшли до незалежності. Кожна нація має свою самобутню історію державотворення, в Україні вона трагічна і надто драматична. І сьогодні українці платять ціну за свою незалежність.
«Пізнайте істину і істина зробить вас вільними!» (Іоана 8, 32)
Даний біблійний вислів є дуже притаманним для української історії. Адже знання своєї істинної минувшини завжди українців спонукало до прагнення відновлення справедливості, бажання бути господарями у власному домі завжди та піднімало їх на боротьбу. Істинна дорога нашої нації є дуже нелегка і непроста. Тому боротися за свою самобутність, самовизначення і ствердження, як нації доводилось багато і сьогодні також ця боротьба продовжується. У часи смути слова — «Україна», «українці» — заборонялося використовувати не лише в діловодстві, а й в побуті, натомість — «хохли», «малороси». У цей період Україна мало що не загинула, адже стогнала під чужоземним ярмом. За словами сучасника — «…про Україну нагадували лише вишита сорочка на кріпакові, українська пісня, що лунала на українських вечорницях та історичні оповіді сліпих кобзарів-співців, яких водили сироти по ярмарках міст та селах, оспівуючи про козацьку славну бувальщину та діяння славних гетьманів — козаків». Разом з тим, Бог завжди посилав нації історичних і літературних діячів, які своєю діяльністю та творчістю не давали потонути в імперському болоті. Вони кидали виклик імперській системі, а твори на українській мові, багатотомні праці з історії України, довели світу, що український народ — це окрема та самобутня нація із своєрідними звичаями, традиціями та обрядами. Саме, завдяки яким, проголошену незалежність України світ визнавав ще в 1 чверті ХХ століття.
Зарубіжна історіографія визнає, що Україна має тисячолітню традицію державності — Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике князівство Литовське, Козацька держава, державні утворення ХХ століття. Вона не була безперервною: під впливом зовнішніх (завоювання) та внутрішніх (міжусобиці) чинників українські території не раз потрапляли під владу держав-завойовниць, люди ставали їх підданими та об’єктами політики денаціоналізації.
Протягом 20-го століття різні сили в Україні проголошували незалежність 5 разів. Лише п’ята спроба в 1991 році виявилася вдалою. І була створена стабільна Українська держава, яка, не зважаючи на війну, вистояла. Але інтелектуальні початки цієї держави, звичайно є в січні 1918 року, і цей інтелектуальний поштовх залишився протягом всього 20-го століття. В цьому розумінні формування цілі та ідеї української незалежності, звичайно, Україна 1991 року є продовженням того акту 1918 року. 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.
Вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія — об’єднання Української Народної Республіки (далі — УНР) і Західно-Української Народної Республіки (далі — ЗУНР) в одну державу. Внаслідок фатальних невдач Української революції 1917 — 1921 року державність зберегти не вдалося. І як результат, упродовж XX століття українці змушені були кількаразово відновлювати її в боротьбі. На думку багатьох істориків слід, рахувати українську незалежність з дня проголошення IV Універсалу УНР. Даний законопроект так і лишився на рівні тривалого опрацьовування в комітетах Верховної Ради. Після поразки Української революції 1917-1921 років Україна втратила незалежність, а її землі опинилися у складі СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Однак українці не змирилися. Уряд УНР в екзилі, гетьманські кола та націоналістичні організації продовжили боротьбу за створення незалежної держави. У міжвоєнний період на перші ролі виходить молоде покоління українських патріотів, об’єднаних у лавах Організації українських націоналістів. У 1939 році українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи проти військ союзника німецьких нацистів — авторитарної Угорщини, і 15 березня проголосили незалежність Карпатської України. Тоді, захищаючи своє право на самовизначення, загинули близько 5 тисяч українців. В новітню добу в становлення незалежної України найбільший внесок зробили ОУН-УПА.
«Западенщина — бандерівщина» , або «Не виграна битва, але й не програна війна»...
І настане час, коли один скаже: «Слава Україні» і мільйони відповідатимуть: «Героям слава!». Степан Бандера
Такими пророчими виявилися слова дуже неординарної навіть у вітчизняній історії особи, але ім’я якої ввійшло до історії України як символ боротьби за Українську самостійну соборну державу (УССД), так він назвав її в роки ІІ світової війни. У німецькій історії його ім’ям назвали національно-визвольну боротьбу українського народу — «Бандерівський рух» («Бандерабевегунг»), та найбільше спотворили картину в радянській історіографії. Бо для тоталітарної та шовіністичної держави ХХ століття бандерівці стали уособленням найнебезпечніших і найлютіших ворогів, як і їх попередники — мазепинці, гайдамаки, петлюрівці, — словом, усі, хто повстав проти імперського режиму. Бо в Україні в складі тоталітарної та авторитарної держави завжди була жменя сміливих і жертовних людей, готових переступити накинуті зверху норми поведінки, щоб захистити дорогі їм політичні, релігійні ідеали. Зрештою, почуття людської гідності, в якому їм відмовляли. Повстанський рух, починаючи із Західної України, яку радянська влада з 1939 року називала «найвідсталішим» і «найпримітивнішим» регіоном, сіяв зерна спротиву радянській системі, які тоталітарна машина східного «братнього народу» не може викоренити й сьогодні. Зі збройної боротьби народжувався громадянин. Який, на відміну від пересічного жителя Радянського Союзу, був не тільки свідомий своїх прав, але й готовий їх захищати, навіть мілітарно. Це сила, яка змогла об’єднати молодь у ті буремні дні, як і сьогодні.
Врешті політичні процеси у Польщі та в СССР проти української молоді здинамізували діяльність українців. А зокрема у Відні створення 1929 р Організацію українських націоналістів (ОУН) (Євген Коновалець), яка оформила націоналістичний напрям в українському русі. Засновниками ОУН стали Українська військова організація (УВО), що об’єднувала колишніх офіцерів та створення УПА 14 жовтня 1942 року, коли польовий командир Сергій Качинський (псевдо «Остап») сформував перший відділ УПА в місті Сарни, почався новітній період в боротьбі за суверенну українську державу. Ці організації, а зокрема їхній провід використав усі історичні моменти за допомогою який димамізовано українське суспільство за боротьбу за українську суверенну державу. Діяльність ОУН за керівництва Бандери стала така динамічна, захоплююча, що поривала молодь до самочинних дій, націоналізм ставав модним, популярним. З цього приводу польська преса писала: «Таємнича ОУН нині сильніша за всі українські партії разом узяті. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції».
Про те, наскільки серйозною проблемою був український націоналізм, свідчить і той факт, що цілі інституції в СРСР існували для планування його повалення, спецшколи КДБ, диверсійні групи, що вивчали детально місцевість українського Полісся, його говірки та діалекти. Радянська пропаганда зробила все для того, щоб люди з острахом сприймали імена історичних діячів національно-визвольного процесу і до сьогодні. Нічого дивного, бо і перший Президент УНР 1918 року Михайло Грушевський у підручниках для історії України трактувався, як «буржуазний націоналіст», який очолював ворожу для радянської влади «буржуазну Центральну Раду», бо посмів у 3 універсалах ще в 1917 році проголосити автономію, а в 4 — незалежність. Доля його також відома, хоча він і не був бандерівцем — у розпал сталінських репресій помер при загадкових обставинах у Кисловодську.
Степан Бандера — ініціатор проголошення незалежності України у червні 1941 року. Вважав, як і колись Мазепа, що московія ніколи і ні при яких обставинах не дасть Україні ні автономії, тим більше — незалежності.
В цьому він був твердий, категоричний і нескорений.
Оригінальний примірник Акта відновлення Української держави з підписом та правками Ярослава Стецька. У документі видно, як слово «проголошення» викреслено й замінено на відновлення. (Центральний державний архів вищих органів влади і управління)
Радянські війська залишили Львів 29 червня 1941-го. А вже о 4.30 ранку 30 червня, не чекаючи основних сил німецької армії, до міста увійшов батальйон «Нахтігаль» (північна група «Дружини українських націоналістів», створеної після перемовин ОУН з Абвером, налічував 330 бійців на чолі з Романом Шухевичем), який мав забезпечувати проголошення державотворчого акту. Збори проголосили відновлення Української держави («волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України») та створення тимчасового уряду на чолі з Ярославом Стецьком — Українське державне правління. Акт закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Наступним кроком мало стати відновлення Української держави у Києві. Текст документу встигли двічі передати по радіо. А Український національний комітет у Кракові наступного дня видав з цього приводу інформаційний бюлетень (перший і водночас останній). У багатьох населених пунктах були оперативно створені і розгорнули діяльність українські органи влади.
Львів’яни в очікуванні проголошення Акту відновлення Української держави. 30 червня 1941.3 липня 1941-го у розмові із заступником державного секретаря Рейху Ернстом Кундом Степан Бандера заявив: «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни… Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, … я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Не переконавши Степана Бандеру та Ярослава Стецька відкликати Акт, за кілька днів їх заарештували і згодом направили у концтабір Заксенгаузен. 11 липня була заборонена діяльність будь-яких українських організацій, а у вересні нацисти розпочали масові арешти та розстріли оунівців.
Невідомий німецький вояк стоїть поруч із тілами розстріляних в'язнів на подвір'ї тюрми на вул. Лонцького (нині — Бандери)
Присвоєння звання Героя України Степанові Бандері багато використовували і сьогодні використовують для маніпуляцій та провокацій підігріваючи тему. Та однозначно — цей факт є цілком логічним. Навіть телевізійна гра «Сто українців» продемонструвала, що люди поставили на перше місце Бандеру. Відомо, що це потім «переграли» і поставили Ярослава Мудрого, але факт є фактом. Так само фактом є те, що Бандеру визнав і Кремль. Визнав у властивий йому дуже специфічний спосіб — надіслав кілера. Як і до Петлюри і Коновальця. Як і те, що слово «бандерівець» звучало й звучить на всіх посткомуністичних просторах.
Протягом наступних понад 10-ти років десятки тисяч воїнів Української повстанської армії виборювали незалежність у визвольній боротьбі, спочатку у протистоянні з нацистським, а згодом комуністичним тоталітарним режимом.
Український визвольний рух розвивався у формах збройної (1920–1950-ті) та ненасильницької (1960-1980-ті) боротьби. У кінці 1980-х цей рух разом із національно-демократичними революціями у Східній Європі відіграв важливу роль у падінні комуністичних режимів, а в Україні призвів до відновлення незалежності. Естафету від ОУН-УПА перейняли дисиденти, які відіграли важливу роль у просвітництві нації, а також саме вони підняли питання порушення прав людини в СРСР на міжнародному рівні.
Українці об’єдналися у масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР.
24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши у ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили своє прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотнім фактом історії. Першими із понад 130 країн світу Українську державу визнали Польща, Канада, Латвія і Литва.
Епоха Ющенка
Найважливіше, що вдалося Віктору Ющенкові з точки зору національної політики — це активізація історії. Ні одна нація не будується без історії, і ніколи досі Україна не мала таких гострих суперечок навколо своєї історії, як за президентства Ющенка. Вважаю, що під час президенства В. Ющенка в галузі історії стався потужний прорив, адже активно почали вивчатися спірні, навіть скандальні сторінки історії, які були досить заполітизовані та заангажовані в часи СРСР. Чого вартий лише проект «Реабілітовані історією», до якого підключили спеціальний розділ СБУ. Українці довго вивчали ретельно історію інків та ацтеків, інших народів та племен, разом з тим — історія власної держави була на другорядному місці, перекручена та сфальсифікована. Так в СРСР особливо контролювалося вивчення історії, бо совєти знали — історія є фундаментом державності будь-якої країни. Предметом вітчизняної історії вважали історію СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Нині освітня галузь є найбільш реформованою, а курс історії України набирає все більшого авторитету з часів незалежності нашої держави. У період президенства Віктора Ющенка з'являються підручники, де історичні факти підтверджені архівними документами.
Також білі плями української історії набувають відповідного забарвлення, так як шкільні підручники наповнила правдива історія нашої держави, підтверджена архівними документами та розповідями очевидцями різних регіонів України.
Віктор Ющенко — це перший національний український Президент, який мав програму національного відродження у своїй душі. Він сам це знав, сам переживав і хотів сам це зробити. Йому вдалося значною мірою реалізувати цю програму. Віктор Ющенко був героєм Майдану і засвітився разом з Україною на цілий світ. Після Майдану він повів Україну національно-демократичним шляхом. І тут головною заслугою Ющенка є те, що він цілком чітко заговорив про національну політику, про національні цінності і про розмежування українських інтересів від старих радянських чи псевдоукраїнських.
Оцінюючи значення третього президента в царині політики пам’яті, активним діячем на полі пам’яті стає заснований у 2006 р. за польським взірцем Інститут національної пам’яті. Згідно з Указом Президента України «Про деякі заходи щодо відзначення видатних подій національної воєнної історії» (2009 р.) він мусив розробити «пропозиції щодо визначення переліку Днів української воєнної звитяги та формування реєстру об’єктів і місць, пов’язаних із видатними подіями національної воєнної історії».
Київ — Меморіал жертвам Голодомору «Свіча пам’яті», відбудований Батурин, відзначення пам’яті героїв Крут, визнання воїнів ОУН-УПА учасниками боротьби за незалежність України, присвоєння звання Героя України Шухевичеві та Бандері — це неповний перелік того, чим позначилося президентство Віктора Ющенка у справі витворення національної свідомості. Це мало і має вагоме значення для сучасного та майбутнього України.
«Ющенкові вдався проект — це проект Голодомору, який дійсно об’єднав Україну. Люди актуалізували свою пам’ять, створили своє уявлення про цю трагедію та про її насильницький характер. Громадяни України усвідомили унікальність цієї трагічної сторінки своєї історії і зрозуміли, що за нею їх виділяють у світі. Віктор Ющенко зумів зробити історичний поворот — він розвернув Україну на демократичний шлях розвитку, а ще точніше, він повернув Україну туди, куди вказав демократичний Майдан» — зауважив дисидент Євген Сверстюк .
Ще один чинник національної моделі — ушанування героїв ОУН-УПА. Тільки протягом каденції В. Ющенка ця тема стала об’єктом уваги на державному рівні, саме в цей час з’явилося більшість пам’ятників Бандері. У 2007 р. Президент В. Ющенко підписав Указ «Про відзначення 65-ої річниці створення Української повстанської армії», він згадував воїнів УПА під час святкувань Дня Перемоги та при інших нагодах, прагнучи вписати їх в український історичний канон. Під сам кінець своєї каденції Президент В. Ющенко посмертно нагородив С. Бандеру та Р. Шухевича званнями Героїв України. Тему почали використовувати опоненти, підігрівати і спекулювати на цьому грунті.
Упродовж 2008–2009 рр. створюється згаданий комплекс «Меморіал жертв Голодомору», у 2009 р. відкривається Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, філіал Обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери, Меморіальний комплекс «Дем’янів Лаз» в Івано-Франківську.
Якщо підсумовувати політику пам’яті за часів В. Ющенка, слід сказати, що її цілеспрямований національний вектор сприяв консолідації нації.
Починається процес прояснення свідомості людей й очищення суспільства. Деякі українці з подивом і вперше почули реальну історію своєї держави. Ющенко чітко визначив, що українська історія — це боротьба за свободу, і вона має мало спільного з російською історією, яка є боротьбою за укріплення імперії.
Присвоюючи Бандері звання Героя України, Ющенко спирався на те, що Бандера став символом незламності української нації.
Ющенкові вдалося зробити дуже важливу річ — він міцно зв’язав у свідомості суспільства національний і демократичний рух. Розпочинаючи від способу приходу до влади і потім способу передачі цієї влади, Ющенко зробив неоціненні речі для України і для всіх наступних поколінь. Це не просто ламати старі установлені консервативні стереотипи. Така людина завжди приймає удар особисто на себе.
На початку ХХІ століття російська влада взяла курс на відновлення свого впливу на пострадянському просторі. В Україні вона активно використовувала проросійських політиків, економічний тиск, громадські організації та підконтрольні їй медіа. З 2014-го, через 31 рік після проголошення незалежності, українці знову зі зброєю в руках захищають власну свободу та територіальну цілісність держави. Проблема і агресор ті ж самі, що 100 і 500 років тому.
День незалежності — нагода згадати всіх тих, хто боровся за неї, тих, завдяки кому вона стала можливою у 1991 році і до нині. Сьогодні навіть не повинно звучати таких дискусій та спекуляцій, як от — Бандера та Шухевич — герої чи не герої України. Герої усі ті, хто поклав своє життя на олтар незалежності.
Сьогодні схиляють голови, перед пам’яттю загиблих, перед усіма тими, хто здобував і сьогодні відстоює Українську Незалежну Державу не лише українці, а весь цивілізований світ. Вже в програму Історії України та всесвітньої історії увійшли розділи про консолідацію світових держав навколо допомоги України у війні проти рашизму та нові терміни і поняття, що пов'язані з війною проти рашистської імперії.
Президент України Володимир Зеленський неодноразово заявляв, що за останні 547 днів - Україна змінила світ, історію та змінилася сама. Україна і сьогодні відстоює свою незалежність і право залишатися вільною демократичною державою. На передовій і в тилу чинимо спротив намаганням агресора загнати нас під путінську диктатуру.
Наші героїчні захисники йдуть у контрнаступ і все активніше женуть ворога з нашої землі. І ми маємо також збільшити допомогу тим, хто виконує найважчу роботу – на передовій.
Дякуємо усім тим, хто дав нам право сьогодні носити ім’я — українці, хто допомагає у боротьбі з рашистськими невігласами. Україна була, є і буде у тих кордонах, які визначив їй Бог, Який наказує неодноразово не пересувати кордони і, що буде покараний кожен, хто зазіхає на чужу землю. Історія та Біблія нам оповідає багато агресивних та зухвалих завойовників, які ставили перед собою масштабні плани, але свого часу вони усі зрозуміли, що над ними є ще Бог, Який визначає межі, час і місце проживання людини, нації на Землі.
Світлана Коток
.
